» » Міністерство похорон культури! Частина ІІ. Збереження об'єктів культурної спадщини

Міністерство похорон культури! Частина ІІ. Збереження об'єктів культурної спадщини

Міністерство похорон культури! Частина ІІ. Збереження об'єктів культурної спадщиниПродовжуємо аналізувати діяльність Мінкультури, відповідно до Звіту Рахункової Палати «Про результати аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, виділених Міністерству культури України на збереження історико-культурної спадщини в заповідниках, здійснення заходів з охорони, паспортизації, інвентаризації та реставрації пам'яток культурної спадщини»


Міністерство похорон культури! Частина ІІ. Збереження об'єктів культурної спадщиниПродовжуємо аналізувати діяльність Мінкультури, відповідно до Звіту Рахункової Палати «Про результати аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, виділених Міністерству культури України на збереження історико-культурної спадщини в заповідниках, здійснення заходів з охорони, паспортизації, інвентаризації та реставрації пам'яток культурної спадщини».
Перша частина матеріалу - тут.

Наразі йтиметься про розділ Звіту, який стосується стану збереження, обліку, охорони й використання об’єктів культурної спадщини, що є показовим і дуже цікавим.

Найбільш значна частина пам'яток і об'єктів культурної спадщини національного й місцевого значення зосереджена в історико-культурних заповідниках. Із 63 українських заповідників 24 належать до сфери управління Мінкультури. Статтею 3 Закону України «Про культуру» встановлено, що основними засадами державної політики у сфері культури є забезпечення діяльності базової мережі закладів культури. Згідно зі ст. 23 цього ж Закону, національні й державні заповідники належать до названої вище мережі. Проте станом на кінець 2015 року перелік закладів культури загальнодержавного рівня Міністерством (протягом цілих трьох років) не затверджений, тобто Мінкультури не включило заповідники до цієї мережі. Це свідчить про невиконання покладених на Міністерство повноважень по забезпеченню діяльності базової мережі закладів культури.

Як з’ясовується із Звіту, відсутні затверджені нормативи фінансування діяльності національних закладів, до яких віднесено 24 заповідники, тому видатки на утримання національних закладів не вважаються пріоритетними й щороку скорочуються. Це ставить під загрозу збереження об’єктів культурної спадщини. Відсутній контроль за діяльністю заповідників і за використанням ними бюджетних коштів. Цей контроль мають здійснювати наглядові ради, повноваження яких дотепер не визначені й не затверджені, що знижує відповідальність таких рад і їхню впливовість. Окрім того, Мінкультури протягом п’яти років так і не створило адміністрацій історико-культурних заповідників. Це призвело до того, що проблемні питання, пов’язані із забезпеченням функціонування історико-культурних заповідників, зокрема модернізації матеріально-технічної бази, не включені до зведеного плану заходів по розвитку культури й мистецтва в Україні на середньострокову перспективу. Таким чином, історико-культурні заповідники не тільки не включені до національної мережі закладів культури, але й у поданому Мінкультури до Уряду проекті плану заходів взагалі відсутні пропозиції по охороні культурної спадщини й розвитку заповідників.

Оскільки Мінкультури належним чином не координує роботу заповідників, то їхні плани роботи на 2014 рік й звіти про результати роботи за 2014 рік неможливо проаналізувати: більшість показників порівняти неможливо. Це свідчить про відсутність єдиних вимог Мінкультури до складання планів роботи й звітів про їх виконання.

Питання охорони нерухомої культурної спадщини в заповідниках, які віднесені до сфери управління Мінкультури, і результати роботи заповідників на колегії Міністерства у 2014 та 2015 роках взагалі не розглядалися. Відповідно, не підведені підсумки роботи у сфері охорони культурної спадщини, а норма статті 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини» про щорічне звітування Мінкультури перед Урядом і громадськістю про стан збереження об’єктів культурної спадщини також не виконувалася.

У лютому 2014 року НЗ "Софія Київська" було підготовано й подано на розгляд Мінкультури проект постанови Верховної Ради України «Про регулювання містобудівної діяльності та збереження традиційного характеру середовища історичного центру Києва» і лист на адресу Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності про врегулювання містобудівних перетворень у межах буферної зони об’єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО "Київ: Собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська Лавра" для впровадження посилених механізмів захисту історичного середовища. Проте жодної реакції з боку Мінкультури не було, що свідчить про злочинне нехтування своїми службовими обов'язками з боку керівництва міністерства.
В охоронній зоні Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника по вул. Лейпцизькій, 13 із грудня 2014 року без погодженої науково-проектної документації, без дозволу на проведення робіт триває будівництво житлового комплексу з офісними приміщеннями, об’єктами соціально-побутового призначення, банно-оздоровчим комплексом і підземним паркінгом.

Зважаючи, що собор Святої Софії з прилеглими монастирськими будівлями й Києво-Печерську Лавру включено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, відповідно до вимог ратифікованої Україною міжнародної Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини та пункту 172 Настанов по виконанню цієї Конвенції, держава має інформувати Комітет всесвітньої спадщини через Секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати в зоні, яка охороняється Конвенцією, роботи по відновленню чи новому будівництву, які можуть вплинути на цінність об’єкта всесвітньої спадщини. Отже, порушуючи міжнародні норми (без інформування ЮНЕСКО), забудовуються охоронні зони заповідників і здійснюються ландшафтні перетворення.

Стосовно державних коштів, які мають виділятися на збереження історико-культурної спадщини в заповідниках, то у Звіті зазначено, що бюджетний запит на 2014 рік Мінкультури не складався й до Мінфіну не подавався. Аналізуючи структуру видатків загального й спеціального фондів заповідників на 2014-2015 рр. щодо напрямів використання бюджетних коштів, аудит дійшов висновку, що через незабезпечення фінансовим ресурсом розвиток заповідників не відбувається, а видатки загального фонду за КПКВК 1801490 майже в повному обсязі (93,4 %) спрямовуються на утримання штатної чисельності працівників заповідників і на комунальні платежі. Таким чином, у 2014-2015 роках усі видатки загального фонду за КПКВК 1801490 становлять видатки споживання, що є абсолютно неприпустимим, бо прирікає цю важливу для суспільства сферу на деградацію.

Видатки на охорону заповідників у 2014 році не були віднесені до захищених статей державного бюджету й не виділялися окремим рядком у бюджеті, а планувалися разом з іншими непріоритетними видатками. Як результат, у паспорті бюджетної програми на 2014 рік відсутня інформація про затверджені видатки за напрямком «Охорона заповідників», тобто паспорт бюджетної програми на 2014 рік був складений з порушенням правил. А за відсутності належного фінансового забезпечення три чверті пам’яток культурної спадщини національного значення, розташованих у заповідниках, зовсім не охороняються.

Управління фінансовим і господарським розвитком заповідників — це питання їхнього майбутнього. І проблема полягає не в браку коштів, а в їх нераціональному й неефективному використанні. Це спричиняє диспропорцію штатного розпису й формування «бюджетів споживання», а також відсутність маркетингу послуг. На жаль, керівництво закладів не має менеджерських знань і навиків. Невизначеність стратегії розвитку заповідників не дає змогу акумулювати зусилля й кошти для її реалізації. Бюджети споживання не стимулюють розвитку, а спричиняють безініціативне господарювання й безвідповідальність. Як результат, з’являються проблеми із збереженням культурної спадщини і хронічна нестача коштів.

Заповідники не мають інструментів для залучення різних джерел фінансування, у тому числі грантів, не мають унормованого порядку надання платних послуг і визначення їхньої вартості, що є значним корупціогенним чинником. Мінкультури разом із Мінфіном і Мінекономрозвитку самоусунулися від вирішення цих питань.

Бездіяльність Мінкультури й керівництва Національного Києво-Печерського заповідника й заповідника "Софія Київська" призвела до неврегульованості питання про спільне з релігійними громадами використання культових споруд і про відшкодування оплати частини комунальних послуг і енергоносіїв. Фактично всі фінансові зобов’язання щодо спожитих електричної й теплової енергії й інших комунальних послуг під час проведення релігійних заходів у культових спорудах цих заповідників перекладені на державний бюджет.

Аудитом встановлено, що через відсутність фінансового забезпечення ремонтно-реставраційних робіт на пам’ятках Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника й заповідника "Софія Київська" стан унікальних пам’яток, які включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, погіршується, окремі з цих пам’яток розташовані в зоні ризику природних і техногенних факторів. Якщо ситуація з фінансовим забезпеченням ремонтно-реставраційних робіт на пам’ятках не поліпшиться, то існує реальна загроза втрати унікального комплексу пам’яток, який розміщений на територіях цих заповідників.

У заповідниках, як і загалом у сфері охорони культурної спадщини, відсутня кадрова політика, яка б передбачала, передусім, збереження інституційної пам’яті, спадковість і фаховість. Керівники закладів призначаються без конкурсу з відповідними умовами й без визначених критеріїв і вимог до кандидатів на посади. Такі вимоги мала б розробити спеціальна комісія Міністерства культури із залученням фахових експертів і представників громадських організацій, а такий підхід забезпечив би спадкоємність кадрів, використання їх досвіду, знань і здібностей. Але якісні зміни у кадровій політиці, які передбачала Революція Гідності, не відбулися. Відсутність у керівництва Мінкультури глибоких фахових знань, нерозуміння стратегії розвитку спричинили вигнання з професійної сфери фахівців середньої й вищої ланки. Тому суспільний запит потребує сьогодні інших керівників й іншої влади в Мінкультури.

Заповідники в Україні є, у тому числі, і науковими закладами, які проводять дослідження у сфері охорони культурної спадщини. Слід зауважити, що бюджетні кошти для наукових досліджень у сфері охорони культурної спадщини Міністерством не були передбачені, а інших джерел фінансування наукових досліджень заповідники не мають. Крім того, у 2014-2015 роках Міністерство не здійснювало координацію наукових досліджень заповідників. Як наслідок, немає будь-якої відповідальності за організацію наукових досліджень, їх впровадження і якість, тому неможливо визначити, які роботи відносяться до науково-дослідних робіт, а які – до поточної діяльності. Всупереч вимогам законодавства, наукові звіти про виконані заповідниками наукові дослідження до УкрІНТЕІ не подавалися, а вимоги ДСТУ 3973-2000 не дотримувалися.

Аудит засвідчив, що Міністерство не володіє інформацією про терміни й результати проведення атестації наукових працівників у заповідниках (має проводитися не рідше одного разу на п'ять років, відповідно до вимог законодавства). Як результат, у штаті наукових відділів значної кількості заповідників взагалі відсутні наукові працівники, які мають наукові ступені кандидата або доктора наук, що свідчить про відсутність контролю з боку Мінкультури за дотриманням кваліфікаційних вимог до наукових працівників у заповідниках.

Загалом Мінкультури не забезпечило належної організації наукових досліджень у заповідниках, кошти на цю мету не виділялися й не контролювалися. Реальний вплив результатів наукових досліджень на розв’язання проблем у сфері охорони культурної спадщини Мінкультури в 2014-2015 роках не досліджувався й не визначався.

Далі буде…

Укроп UA

0 коментарів до публікації


Ваше ім'я: *
Ваш Email: *

Підписатись на коментарі

Код: Включіть цю картинку для відображення коду безпеки
оновіть, якщо не бачите код
Введіть код: