» » Чорна билина України: як це було ....

Чорна билина України: як це було ....

Чорна билина України: як це було ....З Чорнобилем я «познайомився» 1 травня 1986 року.


Чорна билина України: як це було ....З Чорнобилем я «познайомився» 1 травня 1986 року.

Як «полум'яний революціонер» і за сумісництвом піонервожатий столичної 77-ї школи я йшов на чолі колони учнів Печерського району столиці, створеної з кращих учнів, щоб вітати керівників партії й уряду УРСР в День міжнародної солідарності трудящих.

Колону вишикували ще в районі Рогнединської вулиці. Коли перша дитина знепритомніла (приблизно там, де нині «Новий проїзд» на Бессарабці), лікар, який чергував на заході, ввічливо повідомив, що це «звичайна річ», мовляв, діти нервують, та й день занадто спекотний.

День справді був не по-весняному гарячий. Увесь час хотілося пити, а на губах і на язику відчувався присмак металу ...
Другий «нервовий» упав на асфальт біля Бессарабського ринку. Діагноз лікар повторив без заминки...

Ми пройшли по помпезному Хрещатику повз урядові трибуни, вітаючи Володимира Щербицького й інших. Майоріли на відчайдушному вітрі прапори правофлангових піонерських і комсомольських організацій району...
Як пізніше пощастило дізнатися, рівень радіоактивного фону в той день перевищував усі мислимі норми в тисячу разів!

Початок

Телефонний дзвінок о третій годині ночі навряд чи може порадувати. Нетверезий голос поцікавився: «А чи не почорнобильначати нам?» Часу на роздуми не було, і я відповів ствердно. Так почався мій «чорнобильський роман», який триває майже двадцять років...

Але до першої поїздки в Зону ще було далеко. Під час чергового етапу велогонки світу я все ще був у Києві й навіть допоміг представнику Монголії виграти проміжний фініш!

А було ось так. На бульварі Лесі Українки не виявилося спостерігачів. Не було й телекамер. Коли вибився із сил «брат монгол», який долав цей складний етап шляху, я зі своїм товаришем допоміг нещасному азіату. З півкілометра ми штовхали його двоколісну машину вгору, а далі все пішло як по маслу. Наш велосипедист виграв проміжний фініш вперше в історії цієї азіатської держави. Про що й повідомили репродуктори, встановлені в центральній частині Києва. Уже й не знаю, чи пам'ятає цей видатний спортсмен про це?

Перемога маловідомого гонщика пояснювалася ще й тим, що з метою безпеки провідні спортивні країни світу своїх велосипедистів до Києва не пустили. «Правда» і «Время» обізвали їх вчинок панікерським.

Тим часом навчені слухати «ворожі голоси» кияни вже знали, що сталося щось жахливе. У місті почалася паніка, особливо на вокзалах і автостанціях. Квитки стали страшним дефіцитом, багато людей виявляли чудеса, добуваючи їх для евакуації своїх дітей або вибираючись із міста за допомогою хабарів, хитрощів і обману.

У моїй школі, правда, не дивлячись на героїчні зусилля дирекції приховати її, проявилася в тому, що якось перестали приходити на заняття діти великих шишок. До слова, школа вчила багатьох дітей і онуків перших осіб держави, у тому числі й онука Щербицького.

Дозиметр в кабінеті військової справи явно зашкалював. У спеціальні відомості обліку рівня радіації щодня вносилися в десятки разів зменшені цифри. Виходила цілком пристойна радіаційна обстановка.
Учнів евакуювали в Рибаківку Миколаївської області тільки 18 травня. Поїхали далеко не всі. Багатьох кудись самостійно вивезли батьки.

Чорна билина України: як це було ....


Місто спорожніло. Без дітей і жінок воно мало сумний вигляд. Чоловіки «відривалися» за допомогою червоного вина, якого дуже доречно завезли у величезній кількості. Зазначу, що п'яних у класичному розумінні не було. Усе-таки чоловіки вміють мобілізуватися, та й, можливо, переживання за долі родин не давали скотитися в прірву.
«Чужої біди не буває»

До Чорнобиля я потрапив пізньої осені того ж року і з тих пір буваю там кілька разів на рік. Щось на зразок почуття сталкерів Тарковського пробуджується в мені щоразу. Іноді сумую й плачу, коли бачу черговий прояв наруги над цією нещасною землею й сотнями тисяч жителів Полісся ...

У Термахівку Іванківського району Київської області, де квартирував один із батальйонів міліції, ми прибули на бувалому міліцейському «уазику»... Ми в'їхали в зону катастрофи, і все зблякло перед побаченим і почутим.

Якщо порівнювати тодішній стан населених пунктів із нинішнім, то дивуєшся, як людство вміє нажитися на чужому горі. У перші роки після аварії в будинках зберігалося начиння й меблі, особисті речі людей, вимушених покинути заражені місця, листи й фотографії, ікони й такі традиційні для Полісся вишиті рушники... Зберігався і провіант — закриті банки домашньої тушонки, соління, сало, сушені гриби. А потім почався грабунок. Незважаючи на величезну кількість військових і міліції, із Зони, оточеної колючкою, вивозилися машинами не тільки чужі меблі, але й усе, що можна було викрасти.

Чорна билина України: як це було ....


Майно, яке залишилося в Зоні, після виплати жалюгідною компенсації переселенцям вже не мало цінності, а значить, за законом за мародерство до відповідальності не можна було притягти нікого.

Не сумніваюся, що грабіж роками відбувався за безпосередньої участі міліції, адже по всьому периметру Зони була включена сигналізація і встановлені капітальні КПП і блокпости. Сам місто енергетиків — Прип'ять — мало власний периметр охорони, так само як і десятикілометрову зону відчуження. Тобто красти в таких масштабах можна було лише за заступництва нечесних на руку правоохоронців.

Справедливості заради скажу, що більшість міліціонерів вели себе достойно й виконували свій обов'язок згідно з присягою й нормами високої моральності. Ну, а виродків досить серед будь-якої категорії службовців.

Міліція допомагала нещасним як могла. Уже після повернення в зону відчуження «самоселів», а таких спочатку було півтори тисячі, міліція була єдиним представником влади. Вона ділилася з ними хлібом, тютюном, медикаментами, допомагала вирішувати різні питання, адже старі (а саме вони переважно повернулися на рідну землю) не могли самостійно виїхати в той же Іванків, куди перевели керівництво колишнього Чорнобильського району.

Влітку й восени 1986 року в Зоні проводили масовий відстріл домашньої худоби, птиці, собак. Це було жахливим, але, як стверджували вчені, необхідним заходом безпеки.

Знаменитий на всю округу бик на прізвисько Уран (як нарекли його військові) евакуювався з декількома теличками в ліс. Його оминула гірка доля одноплемінників. Вчені, виявивши здичавіле стадо через кілька років, вирішили провести науковий експеримент. Так Уран і все його велике сімейство оселилися на покинутій колгоспній фермі в Новошепеличах під Прип'яттю й довгий час безтурботно жили заради науки...

Братська автомогила

Місто енергетиків Прип'ять охоронялося міліцією посилено. Кожен будинок знаходився під сигналізацією, у квартирах зберігалося добро. Зараз у цих будинках немає нічого. Із коренем вирвали усе, що могли, включаючи цвяхи! Заражені радіацією меблі, сантехніка, навіть паркет і мотори ліфтів виїхали в невідомому напрямку і, ймовірно, в більшості своїй продані людям, які й не підозрюють про смертельну небезпеку. Із приватних будинків зняли навіть шифер, який набрав таку величезну кількість радіації, що навіть називати цифру страшно.

Чорна билина України: як це було ....


Прип'ять була бідним містом. На 47 тисяч його населення припадало кілька тисяч автомобілів. Спочатку для цих машин викопали довжелезні траншеї. Їх помістили туди й розтоптали потужними тракторами. Після чого засипали траншеї землею. Побачивши ці траншеї розритими через рік, я виявив, що всього, що могли зняти з нещасної техніки, уже не було.

Пізніше в невідомому напрямку зникли навіть покручені кузови. Досить сказати, що це був дуже брудний метал, адже братська автомогила була влаштована в безпосередній близькості від зруйнованого реактора, у зоні прямої видимості, у районі гаражного господарства Прип'яті, біля міського кладовища і біля станції Янів місцевої залізничної гілки, де й сьогодні бета-фон вражає ...

Мародери

Окрема тема Чорнобиля — чорні археологи і всілякі етнографічні експедиції. І ті, й інші завдали непоправної шкоди цій багатостраждальній землі, практично займаючись мародерством. Дуже патріархальний уклад життя поліщуків (жителів українського й білоруського Полісся) залишив безліч цікавих предметів матеріальної культури. Всілякі речі, кустарно зроблені з дерева, нехитрий реманент, деякі зразки якого пережили не одне покоління господарів, народні ікони й вишивки зникли і, за рідкісним винятком, опинилися не в музейних колекціях, а Бог знає де.

До поставарійних трагедій додавалися й інші, викликані дикою зневагою нормами радіаційної безпеки. Сам бачив, як бійці-ліквідатори наминали сухий пайок, рятуючись від палючого сонця в тіні смертельно небезпечного «рудого» лісу.

Коли раз на рік, а саме на гробки, у Зону дозволили організований заїзд колишніх жителів, це додало чимало прикрощів. Під враженням видовища зганьбленої землі, розграбованих садиб і зарослих бур'яном цвинтарів деякі жителі (не без допомоги «оковитої») просто підпалювали свої колишні будинки. Так ось згорів ліс, який безпосередньо примикав до села Новосілки. Та й половина села пішла в небуття, немов Хатинь, залишивши на згадку про себе лише руїни печей...

Сумна історія «моста смерті», який побудували над залізничними коліями. Він з'єднує територію ЧАЕС із містом Прип'ять. Ті міліціонери, які охороняли міст із підвітряного боку, уже померли. Ті ж, хто ніс вахту з боку Прип'яті, залишилися живі.

Безпосередньо біля будівлі Чорнобильського відділу міліції росла сосна, у якій оселилися сови. Хтось захотів її зрізати, але міліціонери не дали і врятували совиним сім'ю...

Неподалік від села Рудня-Вересня пару років тому я побачив чорних лелек — унікальних птахів, занесених до Червоної книги. У Зоні нині багато дичини: кабани й вовки, лосі, олені, зайці, бобри і єноти. Їх спостерігаєш постійно. Звірі не відчувають небезпеки. Нехтують нею й браконьєри: мисливці й рибалки. Хто знає, звідки потрапляє на наші столи дичина й риба? Не сумніваюся, що в багатьох випадках — саме звідти. Не кажу вже про гриби і ягоди.

Могильники Зони, яких тут сотні, як і майданчики «тимчасового» зберігання зараженої техніки, спаплюжені й розграбовані. Усе менше й менше залишається металу в тій же Розсосі, де «тимчасово» зберігається бронетехніка, пожежні машини й навіть бойові вертольоти, які нахапали смертоносних доз радіації. Стає страшно...

Чорна билина України: як це було ....


Можливо, настав момент вдихнути в Зону життя, повернувши в господарський обіг деякі її землі, проживання на яких нині безпечно? Боляче бачити бур'ян заввишки в людський зріст на колись родючих землях, заболочені угіддя, які давали жителям цього красивого шматочка української землі їжу й дах над головою.

Чорна билина України: як це було ....


«Можна багато побудувати, і стільки ж можна зруйнувати, нічого не побудувавши натомість», — констатував Йосип Бродський. Але є й інша сентенція. У ній записано: «Відпускай хліб свій водами, бо по багатьох днях знову знайдеш його».

Олександр АНІСІМОВ

P.S. Цю статтю чудова людина, прекрасний історик і один із найкращих, на наш погляд, дослідників історії Києва Олександр Анісімов написав 11 років тому. Олександра вже немає з нами. Скоро настане 30-а річниця аварії на ЧАЕС. А потім і 40-а ...

Чорна билина України: як це було ....


Фото Костянтина НІКОЛАЄВА

Укроп UA

0 коментарів до публікації


Ваше ім'я: *
Ваш Email: *

Підписатись на коментарі

Код: Включіть цю картинку для відображення коду безпеки
оновіть, якщо не бачите код
Введіть код: