» » » Росія та Україна тарілки побили. Як відбувався розрив відносин між країнами

Росія та Україна тарілки побили. Як відбувався розрив відносин між країнами

Шукати відмінності між Україною і Росією сьогодні можна. В принципі, нічого дивного: народи нехай і не братські, але близькі, з великим багажем спільно нажитого майна. Якщо вони починають воювати, то віртуальний розділ приданого - справа складна, здатне ще довгий час давати їжу для спостережень. Але при цьому у Києва і Москви є одна істотна відмінність, про який зазвичай не говорять. І зовсім даремно.


Росія та Україна тарілки побили. Як відбувався розрив відносин між країнамиТому що саме воно робить можливим ситуації, коли умовний Ходорковський фотографується з не менш умовними Валерією і Пригожиним, а у відповідь на здивоване «як же так?», Відповідає «а ось так». Просто тому, що Росія продовжує жити в постмодерні, в той час, як Україна повернулася в модерн.

І це дійсно важливо. Просто тому, що в різні часи слово має різну вагу. В одні епохи воно не варто нічого, а в якісь - прирівнюється до вчинку. І відповідальність за сказане така ж, як за зроблене. Так вже вийшло, що все нульові Росія і Україна збігалися в своїх самовідчуття: по обидва боки кордону панувало ціннісне пограниччі. Той самий постмодернізм - еклектика стилів, девальвація переконань, тотальне пересмішництва і кіч як самостійна цінність.

Це був час, коли можна було сидіти на стількох стільцях, на скільки вистачить сідниць. Епоха, в яку було прийнято сміятися над словом «рукоподатность». Принципи і переконання сприймалися як анахронізм, репутація - як пережиток, будь-хто, хто намагався бути цілісним, звинувачувався в кондової. Час розмитих ідентичностей і переконань. Тотальна мімікрія.

Для України все це закінчилося два роки тому. У той самий момент, коли почалася війна. Бо війна - це завжди модерн. Війна - це історія про те, що слово одно дії. Коли не можна сховатися в лакуну безвідповідальності, коли доводиться приймати рішення, коли потрібно визначитися, чия сторона барикад тобі ближче. Тому що бездіяльність - це теж вибір. За який доводиться тримати відповідь.

В України не було іншого вибору: війна дана тут у відчуттях. У щоденних зведеннях з фронту, в розростаються мартирологах, в два мільйони внутрішньо переміщених осіб. Війна дана в повістках для строковиків, хвилях мобілізації для відслужили і у волонтерському русі по всій країні. Вона відчувається навіть у регулярно оновлюваних покажчиках шляху до найближчого бомбосховища: ці стрілки нагадують всім про той час, коли Рада Федерації дозволяв Володимиру Путіну використовувати армію за кордоном.

А в Росії ця війна залишилася віртуальної. Про загиблих на Донбасі десантників писав хіба що Лев Шлосберг. Ніяких офіційних заходів, жодної публічної звітності. У кращому випадку війна йшла по телевізору, але і там подавалася як щось, до самої Росії відношення не має. На честь загиблих на Донбасі не називають вулиці, не ставлять пам'ятники. За документами російські солдати і офіцери гинуть на полігонах і навчаннях.

Українська кампанія не вплетена в тканину повсякденного російського існування, вона не дана в відчуттях, погляд обивателя не застрявали на могильних хрестах. Її нібито немає, а раз так, то вона і не може бути фактором внутрішньої повістки. Навіть зараз - після всіх подій останніх років - Росія продовжує існувати в постмодерні. Коли глашатаєм епохи залишається Пєлєвін.

В рамках цього самовідчуття немає нічого поганого, коли публічне та приватне розділені. Коли непримиренні опоненти п'ють на брудершафт на приватному заході. Коли умовний ліберал і не менш умовний охоронець цілком комфортно почувають себе за одним і тим же столом на корпоративі. Можливо, що причина криється в слові «умовний».

А в Україні все інакше. Тут не тільки вслухається в слова, але і вдивляються в вчинки. Фотографія з прихильником Кремля може покласти край кар'єрі. Значення має не тільки те, проти чого ти виступаєш, а й те, яку альтернативу ти пропонуєш. Крім абстрактної «легальності», не менш важливе значення має і «легітимність» - важливо не те, що ти говориш, але ще і те, чи визнають за тобою право це говорити. Тому ті ж представники партії «Свобода» можуть скільки завгодно вдавати патріотами, але слова не переважать їх бездіяльність у період активної фази бойових дій.

Тому що в епоху модерну слова перестають бути простим набором звуків. Вони знаходять магію і насичуються смислами. З їх допомогою можна вбивати, можна рятувати, можна піднімати в атаку полки або змушувати капітулювати. Іноді за них помирають.

І саме в цьому відчутті часу - ще один вододіл між Києвом і Москвою. Тому що війна не має опції «понарошку»: якщо вона йде, то всерйоз і без напівтонів. Протягом двох останніх років змінили самовідчуття двох країн, і лінія розмежування сьогодні пролягає не лише між тими, хто за Росію, і тими, хто за Україну. Головний окоп викопаний між тими, хто розуміє, що йде війна, і тими, хто це ніяк не зрозуміє.

Укроп UA

0 коментарів до публікації


Ваше ім'я: *
Ваш Email: *

Підписатись на коментарі

Код: Включіть цю картинку для відображення коду безпеки
оновіть, якщо не бачите код
Введіть код: