» » » Собаки-поводирі «без документів»: що в Україні роблять для мобільності незрячих людей?

Собаки-поводирі «без документів»: що в Україні роблять для мобільності незрячих людей?

Цього тижня у Києві трапився скандал – незрячого чоловіка, масажиста-реабілітолога Анатолія Варфоломеєва із собакою-поводирем не пустили пізно ввечері в метро. У метрополітені кажуть: переймались, аби пес не травмувався на ескалаторі, та й документів, що підтверджують кваліфікацію собаки-поводиря, при чоловікові не було: їх в Україні взагалі ніде не видають.


Собаки-поводирі «без документів»: що в Україні роблять для мобільності незрячих людей?За словами Анатолія Вафоломеєва, раніше він їздив на метро без проблем. Чоловік розповідає: живе за Києвом, і зазвичай приїжджає маршруткою до станції «Чернігівська», а тоді спускається у підземку. Однак цього разу на станції «Університет» його не пустили назад, посилаючись на правила користування метрополітеном.

«На контрольно-пропускному пункті мене зупинили, сказали, що собака не може перебувати у метро, і я не можу з ним поїхати. Я попросив показати, де це прописано, але мені тільки сказали, що собаки середніх і великих порід повинні перевозитись у клітках. Я питаю: як ви це собі уявляєте, це – собака-поводир. І якось це все на підвищених тонах», – згадує Варфоломеєв.

Як альтернативу чоловікові запропонували скористатись наземним транспортом або йти пішки. Вже пізніше, вдома, Анатолій перевірив за картою: йшлося про більше 30 кілометрів. Врешті додому він потрапив після опівночі – на таксі.


Радниця голови метрополітену Наталія Макогон у коментарі до перепосту журналістки Євгенії Слинько про інцидент, зазначила: перевезення у метро собак може призвести до серйозних травм.

«У деяких країнах є центри підготовки собак-поводирів для метро, видається відповідний сертифікат і в правилах метро це передбачено, однак у нас – ні. В інших випадках людей з інвалідністю наші співробітники супроводжують», – пояснила вона.

Зараз на сайті КМДА розміщено петицію із вимогою дати доступ людям із порушеннями зору із собаками-поводирями до столичного метрополітену. Поки що там близько тисячі підписів із 10 тисяч, необхідних для того, щоб згаданий документ потрапив на розгляд Київради.

Із собаками-поводирями в Україні – дійсно проблема, погоджується координаторка руху #FightForRight, який бореться за права людей з порушеннями зору, Юлія Сачук:

– В Україні дійсно немає жодного центру із підготовки собак-поводирів. Тому я б тут повернулася до початку і наголосила на тому, що Анатолія, на жаль, не пустили не з собакою-поводирем, а просто з собакою. Собака-поводир є загальновизнаним інструментом для орієнтування та індивідуальної мобільності незрячих людей. Але у нас немає підстав називати цю собаку поводирем, тому що немає підтверджень, що він належно підготовлений, ані підтверджень виконання ним своїх обов’язків, тому що бути поводирем для собаки – це так само професія, якій той навчається від самого народження протягом двох років. Також навчається і незряча людина, як взаємодіяти із собакою-поводирем, і лише після цього собаці надаються дозвільні документи, собака сертифікується – і тільки тоді на нього поширюється цей особливий статус собаки-поводиря, і тільки тоді із нею має бути вільний доступ і до закладів громадського простору, до транспорту, до інфраструктури.

Оскільки в Україні ці питання – не вирішені, ми «на виході» отримали дуже такий голосний прецедент, але, на мою думку, він став розвиватися трохи не в тому ключі. Читаючи коментарі, яких дуже багато на сторінці Анатолія у Facebook, ми побачили багато звинувачень у бік метрополітену, але не лише метрополітен повинен вирішувати цю ситуацію.

– Чи робляться, загалом, зараз якісь кроки з боку держави, щоб зробити незрячих людей більш мобільними?

– Першим містом, де питання забезпечення незрячих собаками-поводирями було підняте кілька років тому громадською організацією «Дивосвіт», був Ужгород. Це був міжнародний проект за участю угорських спеціалістів, які готують собак-поводирів, і в Ужгороді відбулися заходи, де ми зустрічалися з цими спеціалістами, були присутні незрячі люди, були присутні і собаки-поводирі. Після цих заходів одного з собак передали в Мукачево, жінка ним вдало користувалася, і вона на форумах для людей, що користуються собаками-поводирями навіть познайомилася зі своїм майбутнім обранцем, тому що вона із собакою пізніше потрапила у Німеччину, де вона зараз, наскільки я знаю, і живе.

Після цих заходів були напрацювання доповнень до законодавства, які були направлені до Кабінету міністрів України. Також після цих заходів кілька років тому ми з моїми колегами з громадських організацій при розробці нового проекту правил користування метрополітеном наполягали на тому, щоб пункт про дозвіл користуватися собакою-поводирем у метро був включений. На жаль, поки що ці правила не набрали чинності, але в проект ми це заклали.

Хотілося б сказати, що собака-поводир як один із інструментів для орієнтування незрячої людини далеко не є основним, не всім людям незрячим він підходить. Це – досить вартісне задоволення: наскільки ми знаємо, аналізуючи міжнародний досвід, на те, щоб собаку правильно підготувати, навчити, утримувати, протягом її життя витрачається від 30 до 60 тисяч доларів (у Чехії більшу частину суми компенсує держава – ред.).

І взагалі заборонено, поки собака не готова, виходити з нею в місто. Ескалатор – це взагалі найбільш небезпечна ділянка для собаки-поводиря. У Лондоні собаку для цього спеціально готують два місяці, і не всім навіть підготовленим собакам-поводирям, сертифікованим, цей дозвіл надали.

Я не була свідком інциденту. Так, у нас необладнані багато елементів доступності, але все ж таки, незрячі люди працюють, незрячі люди подорожують містом. І тут я не бачу трагедії дістатися додому ввечері незрячій людині. Звичайно, було б легше, якби були обладнані елементи доступності: озвучений транспорт, тактильна плитка, решта речей. Але якщо ми говоримо про відстоювання рівних прав, якщо ми говоримо про те, що незрячі люди борються за рівні права, це передбачає і рівні обов’язки, і тому тут відповідальність людей також має бути досить високою.

– Ви говорили про те, що собаки-поводирі не всім підходять. Наскільки взагалі великою є потреба у такій соціальній послузі, за вашими даними?

– На сьогодні немає належної статистики, щодо кількості незрячих людей, щодо стану забезпечення їхніх потреб – тому тут говорити про потреби дуже важко (із іншого джерела Радіо Свобода відомо, що в медичних установах передбачена посада реабілітолога, який повинен звітувати щодо кількості людей з інвалідністю, зокрема по зору – ред.).
Першочерговий засіб, за допомогою якого людина може орієнтуватися в просторі, – це тростина. І тут є дуже велика проблема, тому що ось ми говорили про брак фахівців із підготовки собак-поводирів, то катастрофічною є ситуація і з підготовкою та наявністю спеціалістів, які можуть навчати навіть елементарному орієнтуванню.

А у світі, тим часом, відбувається дуже швидкий розвиток компаній, які виробляють допоміжні технології для людей з інвалідністю, але Україна, на жаль, дуже відстає від розвинутих країн в плані доступності цих технологій для людей з інвалідністю, зокрема, незрячих. На сьогодні – це просто маса високотехнологічних рішень, які дозволяють людям не лише бути більш впевненими, самостійно пересуватися, але так само і вільно працювати, брати участь у житті громади.

– Ви говорите: мало фахівців. Хто за це повинен відповідати, і де цих фахівців взагалі готують?

– Тут дуже великою є дійсно роль держави, мусять бути розроблені спеціальні програми викладання в університетах. Ми знаємо про те, що є, наприклад, в університеті Драгоманова кафедра тифлопедагогіки, де готуються, зокрема, люди, що потім працюють з незрячими людьми, але при розвитку інклюзивної освіти цих спеціалістів – дуже мало.

І тому часто виникає ситуація, коли самі незрячі люди беруть на себе оцю роль фахівців у певних питаннях. З одного боку, це добре, це сприяє тому, що питання проговорюються, а з іншого боку ми бачимо, що багато питань нівелюється і обговорюються в іншому ключі, ніж вони мали б обговорюватись.

І якщо говорити про конвенцію прав людей з інвалідністю, то вона не передбачає розвитку оцієї благодійної моделі, прояв якої ми побачили в цій ситуації, а говорить про рівні права, рівні можливості і повноцінну участь незрячих людей у суспільстві.

Укроп UA

0 коментарів до публікації


Ваше ім'я: *
Ваш Email: *

Підписатись на коментарі

Код: Включіть цю картинку для відображення коду безпеки
оновіть, якщо не бачите код
Введіть код: