» » » Історія хвороби генія: чому помер Іван Франко

Історія хвороби генія: чому помер Іван Франко

Наприкінці свого життя великий український письменник Іван Франко лежав хворий у Приюті для недужих Українських Січових Стрільців при збірній станції у Львові від 13 листопада 1915 р. до 15 березня 1916 року. Після того 74 дні лікувався вдома та помер 28 травня 1916 р. У стаціонарі Приюту, в так званій Дяківській Бурсі при вул. Петра Скарги, 2а, лікарями Франка були: головний лікар Бронислав Овчарський та лікар-асистент Володимир Щуровський, хорунжі УСС.


Історія хвороби генія: чому помер Іван ФранкоВ Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України, у відділі рукописних фондів і текстолоґії зберігаються вісім аркушів так званих “Листків на теплоту” Івана Франка. Ксерокопії цих листків зберігаються у Львівському літературно-меморіальному музеї Івана Франка.

На звороті аркуша № 2 записаний діаґноз: “Arteriosclerosis un. [читати – universalis] pr. [praeci-pue] Arc. [arcus] aortae. Myocarditis, Nephritis, Pneumonia hypostatica 1. [lobi] inf. [inferioris] sinistri. Paraplegia spastica superior pr. [praecipue] 1. [lobi] dextri. Contracturae prob. [probabile] post haemorhg [haemorhagiam] cerebri. Dementia (Lues ce) rebro-spinalis”.

Переклад: “Артеріосклероз загальний, особливо дуги аорти. Міокардит. Нефрит. Застійна пневмонія нижньої лівої частки. Параліч спастичний домінуючий, особливо правої частки. Контрактури [стійке зведення – Д. Л.], мабуть, після крововиливу в мозок. Деменція [набуте слабоумство –Д. Л.]. Сифіліс головного та спинного мозку.

У спогадах В. Щуровського про І. Франка записано:

“Прийшов у дуже лихому стані здоров’я. Ноги пухли, серце відказувало послуху. Впрочім се була лише тінь колишньої людини. Спастично-паретичний хід, похила стать, прикорчені в ліктях, запястку і пальцях руки”[4].

Іван Франко (в центрі) з управителькою Приюту УСС Іреною Домбчевською (перша зліва), лікарями Володимиром Щуровським (другий зліва) та Броніславом Овчарським (крайній справа). 1916 р.

При аналізі передсмертного діаґнозу І. Франка виникає запитання: чому жодним словом не згадано про деформації пальців рук, тобто деформуючий ревматоїдний поліартрит, на який страждав ґеній багато років. Було достеменно відомо, що Іван Франко якийсь час писав лівою рукою, оскільки не міг вложити перо в скручені пальці правої руки. Згодом і ліва рука зрівнялася з правою. Безпрецедентні деформації рук видно на численних фотоґрафіях Франка, які зберігаються в музеї.

Такі тяжкі деформації рук ніяк не можна пояснити артеріосклерозом чи спастично-паретичними явищами, які з’явилися незадовго до смерті. Справжні ж причини відсутні у діаґнозі. Виправданням цьому може послужити лише той факт, що у 1915-1916 pp. інфекційний неспецифічний ревматоїдний поліартрит ще не входив до номенклатури хвороб.

Щодо артеріосклерозу, то у Франка він не був холестеринового походження, а радше результатом автоаґресивної патолоґії всієї сполучної тканини, системи фаґоцитуючих мононуклеарів усього орґанізму. Ревматоїдні ґранульоми, крім основних ушкоджень суглобів, пронизують м’яз серця, мітральний клапан, аорту (склерит, увеїт), легені (ревматоїдна пневмонія), нирки (амілоїдоз, нефрит), мозкові оболонки та інші орґани[5].

Ураження сполучної тканини ревматоїдним фактором спричинює порушення імунної системи: дисбаланс Т і В лімфоцитів, пригнічення їхньої функціональної активності, підвищення рівня імуноґлобулінів А, М, G та інші імунні порушення[6]. Ще у сорокові роки XX ст. не визнавалося існування холодових аґлютинінів, які спричинюють холодову гемоґлобінурію[7]. Зараз відомо, що холодові аґлютиніни в титрі 1:8 виявляються у сироватці крові більшості здорових людей.

Спровоковане різними факторами (вірусними, мікробними, хімічними та ін.) підвищення титру холодових аґлютинінів не лише спричиняє гемоліз, але й у людей із ґенетичною схильністю до ревматоїду відіграє головну роль у появі складних білкових комплексів, які разом з іншими типами колаґенозів призводять до фібриноїдної деґенерації, руйнування колаґенових волокон та порушення ферментативних процесів.

Сьогодні ще не вдається передбачити, коли медикаменти загального застосування у казуїстичних випадках призведуть до смерті від аґранулоцитозу, кандидомікозу, зупинки серця від комбетіну чи паралічу дихального центру внаслідок застосування антитуберкульозного препарату, глухоти від стрептоміцину, тромбоцитопенії від хініну[8], божевілля від наперстянки.

“Ми нещасні. Відбувається жахливе затруєння нації. Три мільйони громадян вживають серцеві засоби, виготовлені з наперстянки, та найгірше те, що 90 тисяч цих стражденних мучаться від отруєння ліками, а 10 тисяч з них навіть змушені були лягти в шпиталі для лікування від отруєння наперстянкою”[9].

Мені довелося бути свідком, як таких “збожеволілих” від наперстянки, за рішенням консиліуму при участі психіатра, переводили у психіатричне відділення, а через кілька днів повертали назад у кардіолоґічне відділення після зниження кумуляції наперстянки. Проте, чорна латка “божевільного” залишається в пам’яті рідних та близьких.
Мар'ян_Панчишин

Запам’ятав я ще із сорокових років рекомендації учителя-патрона, народного лікаря, професора Мар’яна Панчишина: препарати наперстянки у хворих старшого віку не застосовувати, а у пацієнтів молодого віку – застосовувати з обережністю, уважно щоденно спостерігати хворих та при найменших ознаках у них неадекватної поведінки чи розладів психіки одразу ж відміняти. Особливості фармакодинаміки препаратів наперстянки полягають у тому, що вони виводяться через три тижні, а отже, з кожним днем кумулюються і можуть у казуїстичних випадках призвести до порушень мозкової діяльності, що кваліфікуються як “божевілля”. Зниження концентрації отрути наперстянки призводить до одужання. Тут варто нагадати, що пеніцилін діє 3-4 години, а строфант –12 годин.

Як засвідчує “Листок на теплоту”, препаратів наперстянки (digifrolin, digipurat, digitoxin та ін.) Франкові не шкодували. І Мочульський згадує, як у 1907 р. Іван Франко докоряв йому та Гнатюкові, що його “заперли у будинку для божевільних”, а він терпів “страшенні муки” від рук.

Причиною госпіталізації Франка в санаторій для невиліковних хворих, мабуть, були галюцинації від наперстянки, яку він приймав із причини ревматоїдного ураження серця. Ретроспективний аналіз важкого стану здоров’я поета дає основи думати, що визначення “невилічимий” було у 1907 р. песимістичною помилкою, бо після цього Франко ще довго працював творчо.

Різке загострення ревматоїду та лікування ртуттю, йодом, миш’яком спровокували галюцинації, а наперстянка призвела до дотермінової деменції.

Р. Горак детально описав біографію поета, а М. Шеремета та Л. Ясинська склали ґенетичне дерево Франків. Аналоґічне пошкодження суглобів з ідентичною локалізацією та функціональною недостатністю було в останні десятиліття життя у сестри Івана Франка по матері Юлії Багрій.

Спадковий ґен ревматоїду поетові, ймовірно, був переданий його матір’ю. В якій хромосомі цей ґен знаходиться, сьогодні не відомо, але, можливо, він буде знайдений, подібно, як при хворобі хронічного мієлолейкозу знайдені зміни однієї із хромосом 21-22 пари, так звана філядельфійської Ph[10], або доведення змін у 21 хромосомі при хворобі Дауна.

М. Шеремета та Л. Ясинська дійшли висновку, що Іван Франко хворів на особливу форму ревматоїду – хворобу Рейтера. Цю принципову помилку авторів можна виправдати тим, що до 1980 р. хворобу Рейтера зараховували до інфекційного неспецифічного поліартриту, так само, як синдром Фелті[11], хворобу П’єр-Марі-Бєхтєрєва, Бамберґера та інші[12].

Лише у 1980 р. за рішенням Асоціації мікробіолоґічних товариств від 1 січня 1980 р. хламідії виділені у самостійний порядок – Chlamydiales[13]. М. Шеремета та Л. Ясинська надрукували статтю 27.04.1981 p., а написали її, вірогідно, у 1980 p., тому й не знали, що хворобу Рейтера виділили із групи ревматоїдних захворювань, довівши, що вона зумовлюється хламідіями. Якщо специфічні етіолоґічні чинники при інших клінічних формах ревматоїдної патолоґії не знайдені, що визначається терміном неспецифічний інфекційний проґресуючий, то етіолоґічний фактор при хворобі Рейтера знайдений і тому вона виділена з групи ревматоїдів.

Що могло спричинити те, що до артеріосклерозу та його ускладнень у діаґнозі приписали ще й сифіліс?

Із 1906 р. серодіаґностика збагатилася реакцією, описаною Вассерманом і Бруком, та її численними модифікаціями, що стало основним критерієм діаґностики сифілісу. Згодом вона виявилася неспецифічною, оскільки визначалася не титром, як реакція Відаля, а лише плюсами (від + до ++++). Виявилося також, що ця реакція та її модифікації бувають позитивними при різних хворобах, зокрема у хворих на ревматизм та ревматоїди, а що основне – у деяких здорових людей.

Позитивна реакція Вассермана та її модифікації бувають при скритно перебігаючих початкових стадіях ревматизму – ще до клінічно виявлених вад клапанів серця, міокардиту, початкових окультних періодах пухлинних захворювань до стадії “cancer palpabel non operabel” – “рак, про-пальпований лікарем, вже не операбельний” при появі Вірховської залози на шиї та інших окультних симптомів. Незважаючи на все це, при позитивній реакції Вассермана лікарями беззастережно виставлявся діаґноз – сифіліс.

У клініках було заведено правило: в перший день перебування хворого у стаціонарі обов’язково брати кров на реакцію Вассермана.

Гіперболічна завороженість реакцією Вассермана доводила моїх консультантів-професорів ще в 40-х роках до того, що на підставі неґативних вислідів реакції Вассермана вони призначали хворим препарати миш’яку для виявлення скритої на момент дослідження сифілітичної етіології хвороби, що провокувало захворювання. Тут слід зазначити, що при деяких стадіях веґетації спірохети у хворої людини не виявляється позитивна реакція Вассермана. Лише при умові неґативної реакції Вассермана після провокації миш’яком чи ртутною маззю, мої консультанти дошукувалися іншої етіології захворювання. Мій шеф та консультант, доцент Львівського університету, при першому огляді хворого обов’язково відкривав головку прутеня (крім семітів) та оглядав, чи немає на ній рубчика після перенесеної першої стадії сифілісу (Ulcus durum).

Цілком зрозуміло, що позитивна реакція Вассермана була беззаперечним арґументом діаґнозу сифілісу (незважаючи на те, що понад десяток різних хвороб зовсім іншої етіолоґії та патоґенезу можуть провокувати її позитивні висліди), і, як канон медицини, призначалося лікування препаратами миш’яку, ртуті, вісмуту – отрутами, які пригнічували захисні імунолоґічні процеси людського орґанізму.

Якщо в Івана Франка під час стаціонарного лікування рецидивів хронічного деформуючого проґресуючого ревматоїдного поліартриту реакція Вассермана була позитивною хоча б на один +, то вона давала підстави зарахувати ревматоїд, який тоді не виділявся як окрема нозолоґічна одиниця, до сифілісу, і застосовувати специфічне лікування токсичними препаратами миш’яку, які руйнували орґанізм письменника від мозку до костей. Вивчення токсичності препаратів миш’яку призвело до катеґоричної заборони виготовляти з нього лікарські препарати чи виписувати його розчини в рецептах.

Сифіліс уражає всі орґани, особливо в третій стадії, серед них і шлунок[14], але не причетний до таких унікальних деформацій суглобів рук, які були у Франка. Подібних рисунків, як руки Франка, немає в жодному атласі чи підручнику з венеролоґії (В. В. Владіміров, Б. І. Зудін, П. Попхристов, Н. Велев і співавт.)[15]. На жаль, помилки в діаґностиці та лікуванні хворих бувають і сьогодні, незважаючи на значний проґрес у методах клінічних, лабораторних чи інструментальних досліджень.

Клініко-анатомічні конференції дають достатню кількість матеріалу про помилки лікарів усіх ранґів – від ординаторів до академіків. Пригадую діаґноз академіка АМН СРСР: туберкульозний перитоніт. Академік-хірурґ проводить лапаротомію, видаляє 4 літри ексудату, асистент опромінює ультрафіолетовими променями міліарний туберкульоз очеревини, а через кілька днів патолоґо-анатом стверджує: міліарний карциноматоз. Свого часу вразила світ інформація про те що ґеніальний Сергій Корольов після резекції геморою двома хірурґами-академіками СРСР не вийшов із наркозу, а перейшов у вічність.

Ще один арґумент може виправдати помилку в діаґнозі та лікуванні Франка. Михайло Коцюбинський, відвідуючи Франка, звернув увагу на те, що кабінет поета холодний, на що Франко йому відповів: “Я вже привик, боюся, щоб чорнило не замерзло”. Згодом все-таки відзначив, що холод посилює біль, а тепло його послаблює.
3. І.Франко 1881р

Весною 1908 р. Франко відпочивав у Хорватії, на курорті Ліпік, на берегах Адріатичного моря. Холодна вода спричинила загострення, тому повернувся до Львова дотерміново. У 1909 р. на запрошення свого побратима та борця за самостійну Україну доктора Івана Липи побував в Одесі[16]. У теплому кліматі почував себе відмінно та з полегшенням повернувся до Львова[17].

Чому на ці заяви пацієнта не звернули уваги лікарі? Резонне запитання. Холод як патоґенетичний фактор не визнавався. Якщо холод є патоґенетичним фактором ревматоїду, то чому Франко, проживаючи в Криворівні, під час риболовлі приходив до джерельної води, занурював у неї руки – і болі зменшувалися або зникали. Парадокс та вагомий арґумент проти холоду як патоґенетичного фактора ревматоїду. Відповідь на нього знайде кожен глядач футбольних матчів.

Гравцю, який лежить після удару на футбольному полі, санітари сприскують хлоретилом місце болю, на яке вказує потерпілий. Найчастіше гравець піднімається та продовжує безболісно боротися до кінця гри. Хлоретилова блокада, завдяки сеґментарно-рефлекторній дії, призводить до холодової анестезії. Хлоретилова блокада застосовується й у хірурґічній практиці. Отже, наш ґеній уперше інтуїтивно відкрив дію холодової анестезії. Цей пріоритет рахується за ним ще з 1908-1909 pp. Зауважу, що знеболюючу дію холоду вперше застосував у медичній практиці Л. С. Мінор лише у 1935 р., інші дослідники – Н. Краус у 1941 p., C. A. Щеглов у 1946 p., Г. Трейвел – застосовували знеболювання холодом при різних захворюваннях, які супроводжувалися болем. Відтоді холодову анестезію розділяють на три ступені[18]. Ще один доказ холодової анестезії: взимку замерзлі вуха чи пальці біліють, але не болять.

Отже, парадоксу холодової анестезії не було. Одне прикро, що повідомлення про цю анестезію не опублікував як пріоритет ні Франко, ні лікарі, які сприймали це явище як абсурд та забули про нього, так само, як забули про відкриття Івана Пулюя Х-променів, названих Рентґенівськими.

Уважне вивчення кінцевого передсмертного діаґнозу, особливо останній підкреслений фраґмент (Lues ce)rebro spinalis), викликало підозру, що ці слова дописані іншою рукою, а не Б. Овчарським. При цьому жодного слова про деформації суглобів, особливо рук.

Я звернувся до Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз. Завідувачка сектором судово-технічного дослідження документів О. М. Гопаненко та завідувачка лабораторією судово-почеркознавчих досліджень О. В. Бойцова, вивчивши кожну літеру з інтерпункціями та дужками, дійшли висновку:

“З впевненістю можна лише сказати, що діагнозу (Lues ce)rebro spinalis) у попередньому тексті 10 рядка в документі не було. Він з’явився як наслідок дописок, виправлень і закреслень, встановлених експертами ЛНДІСЕ при дослідженні наданої професором Луциком електрографічної його копії” (Львів, 26.06.1997 р., № 571).

Ще одна цікава деталь. На нашу думку, зловмисник у дописці хотів зупинитися на (Lues се), що було б достатньо для лікарів “Sapienti sat”, але, розміркувавши, вже після другої дужки додав “rebro spinalis”. Така чорна латка на білому тлі ґенія порадувала ворогів та зависників. Груба робота некваліфікованого зловмисника, яку розшифрували спеціалісти ЛНДІСЕ.
14

Головний лікар Б. Овчарський останнім словом написав “Dementia”. У списку медикаментів, якими лікували Франка протягом 122 днів нема жодного препарату проти сифілісу, навіть йоду, який широко застосовується і до сьогодні в краплях на молоці проти артеріосклерозу.

Проаналізувати передсмертний діаґноз Франка мене спонукала ще одна згадка. У 1950 році науковий співпрацівник Інституту Франкознавства (за Радянської влади НТШ було перейменовано на Інститут Франкознавства. – Д. Л.) – кандидат філософських наук Цапенко показав мені “Температурний лист” нового зразка, де було написано діаґноз Івана Франка на другій лінійці червоним чорнилом Lues cerebri. Мене це вразило, і я сказав, що це кари гідна фальшивка, адже лікар складає присягу Гіппократа і ніколи не смів би так написати на температурному листі, та ще й червоним чорнилом. Ця фальшивка підтверджується ще й тим, що в той час не було “Температурних листів”, а лише “Листки на теплоту”, на яких записувалися температура та ліки.

Мені пощастило бути знайомим та консультантом двох онучок Франка – Віри та Іванни, знати сина Петра, дочку сина Тараса – Зіновію та численних правнуків, особливо онучки Іванни. У всіх мені знайомих нащадків Франка не знайшов ні одного зуба Гетчінсона. Мабуть, онук від дочки Ганни Ключко (Торонто, Канада) страждав на хворобу Стілла, яка зачисляється до групи ревматоїду.

У 1974 році я написав танатоґенез Франка. Машинопис (1/2 сторінки) зберігається в архівах музею і на нього покликається Н. А. Шеремета та Л. А. Ясінська. Ця довідка незадовільна, тому я подав докладнішу арґументацію танатоґенезу.

Іван Франко. Фото 1913 р.Кому була потрібна дописка до діаґнозу Б. Овчарського? Наш галицький пророк Іван Франко[19] мав не менше ворогів, аніж Тарас Шевченко. Починаючи від священика – батька дівчини – платонічної любові Франка – який заборонив доньці вийти заміж за сина сільського коваля – мужицької дитини. Вся клерикальна каста ненавиділа Франка воєдино із частиною інтелектуалів. Письменник Р. Горак (1997) згадує: “Іван Франко дістав різні прізвиська на кшталт Каменяр, вічний Революціонер, Титан думки та праці, Титан слова, а останню – ще й Мойсей. Намічалося закріпити один з найдивовижніших міфів: нібито він з походження чи то німець, чи поляк, чи єврей”

У 1913 р. старанням церкви було випущено брошуру отця М. Садовського у справі 40-літнього ювілею Івана Франка із закликом до віруючих “не брати участі в тому диявольському заході” і не творити із Франка “подібного богу”. Отець Садовський – вірний наслідник Торквемадо, а Франко міг би в цей час відповісти словами Джордано Бруно: “О sancta simplicitas”.

Без сумніву, число його ворогів зросло після публікації вірша «Не пора, не пора». Додалися до ворогів ще й польські шовіністи після критичної репліки Франка на адресу Адама Міцкевича щодо оцінки його твору «Конрад Валленрод». Відповідь Франкові сина Адама Міцкевича з Парижа ще збільшила ненависть поляків[20]. Не придбав Франко друзів і серед жидів-фарисеїв після появи книжки «Борислав сміється», хоча дружив із Теодором Герцлем, “пророком” сьогоднішнього Ізраїлю.

Франко у вступі до видання польською мовою книжки «Галицькі образки» писав:

“Не люблю українців, так мало поміж ними знайшов я характерів, а так багато дрібничковості, тісної заскорузливості і пихи. Чи маю любити українців як расу обважнілу, розглуздану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плодючу на перевертнів найрізноманітнішого роду”[21].

Не дивно, що вороги всіх мастей мріяли про деміфолоґізацію Франка, тому інспірували допис сатанівською рукою, прикріпивши йому латку “сифілітика”, або, як називають таких хворих на Гуцульщині, “францоватого”, що дорівнює поняттю “недоторканого” в Індії. Наша багата словесність вищої образи людини не знає. Так помстилися численні вороги нашому галицькому пророку, який закликав: “Лупайте сю скалу”, “Для України треба жить”, а героя свого твору назвав “Прийдеволя”. Франко дружив із проґресивними людьми, борцями за повалення колоніальних держав, за свободу усіх поневолених етносів. Його пророцтво сповняється тільки після двох світових воєн.

Укроп UA

0 коментарів до публікації


Ваше ім'я: *
Ваш Email: *

Підписатись на коментарі

Код: Включіть цю картинку для відображення коду безпеки
оновіть, якщо не бачите код
Введіть код: