» » » Президент конфліктів: новий статус Петра Порошенка

Президент конфліктів: новий статус Петра Порошенка

Президент миру. Саме так позиціонував себе Петро Порошенко під час інавгурації 2014 року.
У першій промові перед вступом на посаду новий президент виклав головні положення мирного плану, який мав закінчити російсько-українську війну. Принаймні на Донбасі.


Президент конфліктів: новий статус Петра ПорошенкаВрешті план Порошенка ліг в основу Мінських угод, але замість завершення конфлікту на сході України перетворив його в постійно тліючий осередок напруги. Хоча, треба визнати, потенційно зберіг десятки тисяч життів, яких би неможливо було уникнути під час відкритої війни.

Загалом же, класична приказка "холодний мир кращий за гарячу війну", найточніше підходить до тактики президента у вирішенні головного конфлікту, який випав на час його першої каденції.

Але за майже два з половиною роки, що в головному кабінеті на Банковій сидить Порошенко, він встиг втягнутись ще й у кілька воєн на "внутрішньому фронті". І хоч тут йому не протистоїть жоден противник рівня російського президента Володимира Путіна, більшість із цих конфліктів також набули хронічного характеру.

Не маючи змоги швидко перемогти, Порошенко воліє "законсервувати" ситуацію і взяти противників виснаженням.

Напередодні "екватора" його президентства "Українська правда" вирішила згадати найбільш показові "заморожені" конфлікти Порошенка на "внутрішньому фронті".

Конституційний суд

Одразу після зміни влади у 2014 році парламент ухвалив постанову, де мова йшла про те, що 2010 року судді КСУ дозволили Віктору Януковичу узурпувати владу. Депутати вирішили, що судді порушили присягу і мають бути звільнені. Рада навіть замінила свою квоту в КСУ, і запропонувала З’їзду суддів та президенту зробити те саме.

Однак тут виникли проблеми. На той час депутати могли звернутись до президента, але це було звернення у майбутнє. Після втечі Януковича функції очільника держави з приставкою "в.о." тимчасово виконував тодішній спікер парламенту Олександр Турчинов. А замінити квоту в КСУ може лише президент, без жодних "в.о.".

Коли країна обрала президентом Порошенка, то він міг замінити суддів Конституційного суду, але цього робити не став. Одна справа, будучи депутатом, просити президента звільнити всіх (і Порошенко голосував за згадану постанову), а зовсім інша – ставши президентом, почути свій же заклик.

Судді КСУ ще могли стати Порошенку в нагоді.

І річ тут не в особливих симпатіях чи сентиментах президента. Якраз навпаки. Фактично всі "старі" судді були у нього на гачку, що робило їх якщо не ручними, то дуже "уважними" до позиції президента.

Частина суддів проходила по кримінальній справі про узурпацію влади Януковичем, яку порушила Генпрокуратура, що після Майдану має вже четвертого керівника. Але тяглість там "кумівської традиції" Порошенка, дозволяє йому покладатись на це відомство як на "своє". Це дає підстави для розмов, що Банкова цілком може впливати на те, наскільки активно слідчі ГПУ будуть "цікавитись" суддями КСУ.

Крім того, голова Конституційного суду Юрій Баулін, що називається, добуває до пенсії. Наступної весни він зможе піти на відпочинок, з чистою совістю і довічним утриманням. Для президента можливість звільнити голову КСУ будь-якої миті без вихідної допомоги – серйозний аргумент, щоб "бути почутим".

А для Порошенка, який почав системну зміну Конституції, це питання крайньої ваги. Зміни в основний закон і в частині судоустрою, і щодо децентралізації зі "спецрежимом" для окремих районів сходу мусили отримати схвалення КСУ.

Крім того, коли мінський процес завис, а регламент вимагав остаточно ухвалити зміни щодо Донбасу, то саме Конституційний суд виручив владу і дозволив відкласти це рішення.

Але "ручний" режим роботи КС зіграв з Порошенком і злий жарт. Коли Верховний суд і колишні регіонали оскаржили у Конституційному суді закон про люстрацію, то весь негатив і обурення громадськості дісталися не їм, а президенту. Бо чому судді Януковича взагалі досі не звільнені, а розглядають конституційність люстрації?

Тепер же, коли з 1 жовтня запрацювала судова реформа Порошенка, то ситуація ризикує отримати іще один цікавий поворот.

По-перше, із судової практики зникає поняття "порушення присяги". Тож тепер звільнити суддів зі своєї квоти за цим формулюванням Порошенко просто не зможе.

По-друге, навіть якщо ГПУ доведе вину суддів КС у справі про узурпацію влади, то заарештувати їх буде доволі проблематично. Реформа передбачає, що притягнути суддю Конституційного суду до відповідальності можна лише за згоди самого КСУ.

І поки всі думають, як ситуація розвиватиметься далі, Верховний суд уже встиг оскаржити в КСУ щойно запущену судову реформу. І розглядати це подання будуть судді, шестеро з яких дозволяли узурпувати владу Януковичу.

Хід розгляду цієї скарги покаже, чи зробивши КСУ незалежнішим, Порошенко сам не втратив над ним контроль.
ЦВК
Оновлення Центральної виборчої комісії – символ того, як можна переграти всіх, і себе в тому числі.

Діючий склад ЦВК уже більше двох років, як не мав би працювати. Повноваження майже всіх її членів давно закінчились.

Перепризначити склад ЦВК мають депутати. Для цього потрібно, щоб президент ознайомився з їхніми пропозиціями і сформував список нових членів. Обирати глава держави має з тих людей, яких йому офіційно запропонували парламентські фракції.

Процедура загалом зрозуміла і нескладна. Щоправда на її виконання президентові знадобилось майже два роки, за які відбулися парламентські та місцеві вибори, довибори в Раду і навіть перші вибори об’єднаних громад. Після кожних із них на Банковій обіцяли оновити ЦВК, та, як кажуть, Охендовський й досі там.

І навіть коли на початку червня Порошенко спромігся внести подання щодо ЦВК у Раду, то спокуса контролювати комісію виявилась для його команди надто великою.

Спершу на Банковій вирішили протестувати схему із "квотою президента". Мовляв, Порошенко взяв на себе відповідальність оновлювати країну, тому він має моральне право призначити у ЦВК кількох незалежних людей з серйозним авторитетом. Під це навіть цитувалась норма закону, де написано, що президент "бере до уваги" пропозиції фракцій, але ніхто його не обмежує лише ними.

Такий маневр у Раді ніхто не оцінив, і ті ж люди, які розповідали УП про "квоту президента", почали активно заперечувати таку ідею.

Але і з вибором кандидатів з-поміж запропонованих фракціями, у Порошенка виникли складнощі. Він категорично відмовився призначати у нову ЦВК будь-кого із чинних її членів. Частина політикуму побачила у цьому бажання не пустити у Центрвиборчком кандидата від "Народного фронту" Андрія Магеру.

Натомість один із колишніх голів ЦВК в розмові з УП припустив, що насправді ця вимога президента швидше спрямована проти глави ЦВК Михайла Охендовського, якому Порошенко начебто обіцяв цю ж посаду в новому складі.

Наполягання Порошенка спричинили конфлікт з фракціями "Батьківщини" і "Опозиційного блоку", які подавали відповідно Жанну Усенко-Чорну та Охендовського. Якщо ОБ ще був готовий внести когось іншого, то у Тимошенко категорично відмовились замінювати кандидата.
Врешті у поданні Порошенка ні "Батьківщина", ні "Опоблок" своїх людей не побачили. Як і "радикали" Ляшка, які на момент подання уже встигли вийти з коаліції.

На Банковій захотіли обійтись без них і розіграти доволі елегантну схему. Раз коаліція звузилась до двох учасників, то цим двом і слід розділити весь вплив у ЦВК. У поданні президента шість кандидатів були від БПП, ще три – від НФ.

Для заохочення "конструктивної опозиції" в особі "Самопомочі" одне місце в списку віддали їй. Ще одного кандидата в подання Порошенко включив від фактичного партнера коаліції групи "Відродження".

Останні дві позиції мали забезпечити "добирання" голосів у Раді, щоб рішення пройшло, і створити ефект широкого представлення політичних гравців у новій ЦВК.

Питаннями виборів у Порошенка займається перший заступник глави АП Віталій Ковальчук, і в схемі оновлення ЦВК впізнається рука саме цього майстра. Теоретично, і контроль над Центрвиборчкомом забезпечувався, і всіх "партнерів" згадали, і голосів під рішення мало вистачити.

Якби це рішення, як планувалось, одразу потрапило в зал і "з ходу" пішло на голосування, то воно б точно пройшло. І опозиції не лишалось би нічого, як кивати на попередню практику і рішення Венеціанської комісії, що у ЦВК мають бути представлені всі фракції парламенту. Мати то мають, але місць би уже не було.

Але президента підкачали партнери. "Народний фронт" сам заплутався у своїх кандидатах. Офіційно фракція подавала Магеру і Ганну Онищенко, яка встигла повернутися на роботу в Кабмін. Порошенко попросив їх замінити, і НФ запропонував інші кандидатури, які президент і включив у подання. Але замість пошуку голосів під них, спікери НФ почали заявляти, що вони ніяких нових кандидатур не подавали і чекають включення Магери.

Коли ж "Самопоміч" побачила у поданні кандидата від НФ Романа Гребу, яким замінили Магеру, то відмовилась голосувати, бо Греба виявився фігурантом скандалу навколо НАЗК.

Порошенко попросив НФ знайти заміну і цьому кандидату, але НФ образився, що долю їхньої квоти вирішує "Самопоміч".

Словом, елегантна схема Банкової зіткнулась із реальною українською політикою і зависла.

Спікер парламенту Андрій Парубій обіцяв проводити консультації і знайти рішення, але і він виявився безсилим. В торги повернулись обійдені увагою президента фракції, і питання оновлення ЦВК забуксувало безнадійно. Вирішити його в межах Ради уже було неможливо.
Тож Парубію не лишалось нічого, як звернутися до Порошенка з проханням внести у Раду нове подання. Як зізнаються в оточенні спікера, без представлення у поданні всіх фракцій це питання навряд чи пройде через сесійну залу.

Кабмін і "любі друзі"

Аби йти на другий президентський строк, чи хоч добути в нинішній конфігурації влади перший, Порошенку потрібно показувати результати. Здавалось, саме з такою метою і була почата весняна кампанія зі зміни Арсенія Яценюка на Володимира Гройсмана у кріслі прем’єра.

Але уже в ході самої прем’єріади стало зрозуміло, що "українського прориву" не вийде.

Те, з якими проблемами Порошенко всаджував у сусідні крісла своїх же людей, наочно продемонструвало, що на жодну одностайність у роботі нового Кабміну сподіватись годі. Та й проста спроможність уряду до проведення "рішучих реформ" залишалась під питанням.

В оточенні президента зізнаються, що до нового складу Кабміну виникає все більше питань. Банальне незнання більшістю міністрів англійської мови, на яке ніхто не зважав спочатку, насправді стає проблемою.

Час, відведений на переговори з представниками західних партнерів залишається тим самим, але через потребу в перекладі обговорити за цей час вдається вдвічі менше питань.

Але і з тими, хто говорить українською, уряду Гройсмана домовлятись непросто. Ситуація в Раді, яка мала б стати головним партнером нового Кабміну, вкрай складна.

По-перше, прагнучи будь-що змістити Яценюка, Порошенко порушив хиткий баланс, який дозволяв уряду хоч частину своїх пропозицій проводити через парламент.

У ході весняних торгів від коаліції відкололись "малі" фракції, і у БПП не лишилось союзників крім НФ. Фактично, прагнучи зменшити вплив партії Яценюка, Порошенко ще тісніше прив’язав до неї і себе, й уряд.

Більше того, позиції НФ в Кабміні після відставки Яценюка тільки зміцнились, хай навіть головним від цієї партії став Арсен Аваков. У президента зараз мізкують, як би "збити" і главу МВС, але за нинішнього розкладу сил ця перспектива виглядає аж надто туманною.

По-друге, у самій фракції президента відбувається повний розгардіяш. Сколочена перед виборами за принципом "з олігарха по нитці – президенту партія", політична сила Порошенка поступово тріщіть по швах.

То окремі депутати з БПП заявляють про створення нових партій, то у Кличка почнеться фантомний біль за славою "УДАРу", то ще якийсь Каплін станеться.

Від великого "ісходу" БПП рятує тільки завбачливо прийнятий закон про імперативний мандат. Перевіряти його дієвість після втрати мандатів Миколою Томенком і Єгором Фірсовим ніхто не квапиться.

Словом, "Солідарності" Порошенка бракує якраз солідарності. І це прямо відбивається на роботі з Кабміном.

Як би не старався Гройсман показати, "що таке управління державою", системно його ніхто не підтримує. Як уже жартують у парламенті, збором голосів під урядові законопроекти частіше займається Парубій, ніж уся президентська команда.

Не краща ситуація й у взаєминах уряду з АП. Комунікувати з урядом Порошенко відрядив Віталія Ковальчука, у якого розмови з Гройсманом не клеяться ще з часів формування уряду. Спершу Ковальчук намагався "навчити" прем’єра, але крім гризні і тихої війни за контроль над міністрами з такої науки нічого не вийшло.

Гройсман вичікував і відповів "представнику президента", коли Порошенко шукав нового главу для своєї Адміністрації. Ложкін рекомендував на свою посаду саме Ковальчука, який в АП здатен вести по кілька десятків проектів одночасно.

Але Гройсман був одним із тих, хто заявив президенту, що з цим главою АП працювати не зможе.

З такими заявами до Порошенка приходили й інші наближені люди. Серед них був Сергій Березенко, який усе сильніше зазіхає на вотчину Ковальчука – регіональну політику і вибори. Хоча, як показує досвід останніх довиборів в Раду, не дуже успішно. Приходив навіть Ігор Кононенко, роль якого для президента уже навіть важко якось окреслити.

Маючи таких союзників у конфлікті з Ковальчуком, Гройсману вдалось "збити" його призначення главою АП. Але, маючи такого противника, прем’єр навряд чи отримає шанс розслабитись.

Усі, включно із президентом, сподівались бачити Гройсмана слухняним виконавцем. Але дуже скоро він почав показувати характер, про що детально міг би розповісти віце-прем’єр Геннадій Зубко.

Проте суспільна свідомість сприймає нового прем’єра як інструмент в руках президента. Відповідно і вся відповідальність за економічні негаразди лягає прямо на Порошенка, не осідаючи на "запобіжниках" уряду, як це було за часів Яценюка.

Тож або Гройсман почне показувати стрімкі результати, або у Порошенка муситимуть вже навесні відсторонитись від нього. І тут варто згадати, що в квітні в уряду закінчиться річний імунітет на відставку. До того часу прем’єру доведеться показати дива винахідливості і ефективності.

Усі конфлікти в оточенні Порошенка, насправді, почались не вчора. І з кожним місяцем їх не меншає.

Судячи з того, якими темпами президент обростає конфліктами, у нього банально немає іншого шляху, як їх "консервувати". Розв’язати їх усі одразу просто нереально. Хоча Порошенко і намагається.

Здається, він досі вірить у свою спроможність вести війну на виснаження одразу великої кількості противників. Головне у такій ситуації пам’ятати, що з кожним "замороженим" конфліктом число ворогів не зменшується. Воно зростає.

Укроп UA

0 коментарів до публікації


Ваше ім'я: *
Ваш Email: *

Підписатись на коментарі

Код: Включіть цю картинку для відображення коду безпеки
оновіть, якщо не бачите код
Введіть код: