» » » Бо я так бачу... Українські митці показали власні творіння

Бо я так бачу... Українські митці показали власні творіння

У Києві щойно відбувся перший Тиждень мистецтва – Kyiv Art Week. Організатори заявили його чи не як потенційного майбутнього конкурента Art Basel – найбільш відомого й ключового ярмарку мистецтва у світі.


Бо я так бачу... Українські митці показали власні творінняУпродовж чотирьох днів поціновувачі мистецтва, потенційні покупці, туристи та й усі, кому було не ліньки в раптову червневу спеку пересуватися містом, могли відвідати понад 15 локацій з виставковими проектами, побачити 20 галерей у міжнародному галерейному форумі та взяти участь у міжнародній конференції "Нова культурна стратегія".

Про Тиждень твітили і фейсбучили українські зірки шоу-бізнесу і політики, фото з відкриття та спеціальних бранчів одразу з’являлись у соцмережах модних видань, лайтбокси заповнили місто, а медіа розповідали про унікальний формат, який відтепер – уже і в Києві.

Однак у пообідній час днів Тижня – чи може все-таки Вікенду мистецтва – у залах і галерейного форуму, який проходив у ярмарковому просторі D12, добре знаному тим, хто любить ярмарки вітчизняних брендів "Всі. Свої", і "Мистецького Арсеналу", і Національного університету імені Шевченка, де відбувалась міжнародна конференція, було на диво порожньо.

Дуже людно було хіба у залах Музею Ханенків, який був позначений на мапі Тижня мистецтва виставкою Art&Science Museum – історіями про наукову кухню дослідження робіт із колекції музею. Щоправда, не через початок мистецького тижня, а через виставку "Врятовані скарби Італії", черга на яку витягнулась на квартал і трохи нагадувала чергу на виставку Сєрова у Третьяковці. Одне слово, науці не дуже пощастило.

Але чому не пощастило з відвідувачами іншим основним проектам Тижня? Адже загалом ідея зібрати в один маршрут містом і одну програму різні виставкові проекти, "познайомити киян і гостей міста з мистецтвом у комплексному форматі", як сказав куратор Тижня мистецтва, галерист Євген Березницький, – чудова.

Загалом, цікаво звучить і спроба, як заявлено в інформації про проект, представити "мистецтво на будь-який смак: від геніїв класики до зірок сучасності, від молодого покоління українських художників до всесвітньо відомих зарубіжних імен". Непогано, хоч і трохи нагадує супермаркет.

А озвучені Березницьким цілі – "оживити вітчизняну арт-сцену і стимулювати ринок" – здається, мали би підтримати всі учасники українського культурного життя.

Однак, подорожуючи маршрутом із однієї порожньої зали до другої, поставало питання: а всі – це хто саме?

Кияни і гості міста, для яких склали зручний мистецький маршрут містом і запропонували "мистецтво на будь-який смак"? Тоді тут важливо зауважити, що зі згаданих понад 15 музеїв і галерей, з яких, власне, складався цей маршрут, лише кілька відкрили проекти спеціально до Тижня мистецтва. Всі решта – відкрились ще у травні, а деякі навіть у квітні. Тобто всі охочі давно вже їх побачили.

Власне, з "ТОП-5 робіт на Kyiv Art Week", про які писалось і говорилось в усіх матеріалах про подію, – три не мають до неї безпосереднього стосунку. Це проекти створені музеями і галереями незалежно, в рамках своїх звичних програм.

Окрім того, аби фізично пройтися цим маршрутом і хоча б побіжно оглянути всі заявлені проекти, слід було всі чотири дні проекту присвятити виключно мистецтву. Для звичайних киян і гостей міста – робота з непростих.

Тоді, може, "всі" – це фахівці у царині мистецтва та ті, завдяки кому мав би оживитись ринок, тобто покупці?

На міжнародному галерейному форумі, що його міжнародність визначалась присутністю трьох грузинських і однієї азербайджанської галереї та сильно нагадувала про дружбу народів, на частині стендів не було ані інформації про художників чи роботи, ані підписів під роботами, ані людей, які могли би щось розповісти. На іншій частині люди були, але затято займались своїми справами, переважно, у телефонах. Співробітники галерей, які цікавились відвідувачами і на чиїх стендах все працювало, становили меншість.

Українські галереї представляли добротний і дуже очікуваний набір імен і робіт, переважно давніших і добре відомих будь-якому більш-менш притомному колекціонеру, критику чи просто відданому відвідувачу українських мистецьких подій, включно з Kyiv Contemporary – уже традиційного київського галерейного форуму, який саме через стан українського ринку повільно, але впевнено мігрує від формату ярмарку до чогось на кшталт мистецького фестивалю.
Галерейний форум Тижня мистецтва відбувався в ярмарковому просторі D12

Галереї з країн, коректно кажучи, Східного партнерства показували якісний, але доволі нудний і в міру еротичний живопис плюс трохи фотографії та відео.

Тобто уявимо собі українських колекціонерів – цих кількох представників цього рідкісного виду, – які потрапляють на форум і бачать переважно все те саме, що вони і так чудово знають і, певно, уже давно бачили в майстернях художників. Може, варто уявити собі відданих мистецтву киян, які з вулиці заходять на форум і зрушені силою мистецтва купують собі пару шедеврів? На жаль, історія ще не знає таких випадків.

Так, може, насправді це форум для колекціонерів іноземних, які й мають стимулювати ринок? Цікаво, звідки вони мали б узятись і що саме мало би привести їх саме на цей форум саме в ці дні? Яку саме унікальну пропозицію змогли сформувати куратори проекту і як саме вони працювали з потенційними покупцями? Адже "Арт Базель" – та що там "Арт Базель", будь-який серйозний ярмарок, – левову частку уваги приділяє саме покупцям. І не треба пояснювати чому.
У рамках Kyiv Art Week у "Мистецькому Арсеналі" була представлена виставка "Формуючи ідентичність"

Лишається ще страва для гурманів від мистецтва – Міжнародна конференція "Нова культурна стратегія". Що робить у рамках мистецької події конференція, присвячена питанням стратегії і розвитку міста, – можна лише припускати. Хоча, зрештою, можна собі уявити конференцію про те, яку роль для економіки міста через туристичний потенціал, робочі місця чи загалом розвиток креативного сектора може мати масштабний міжнародний ярмарок. Про те, як собі дає з цим раду, ні, не Базель чи Лондон, але, приміром, Берлін, Відень чи Варшава, які мають великі мистецькі ярмарки, які нещодавно репозиціювались або пройшли через значні трансформації.

Однак ця міжнародна конференція не лише до останнього змінювала і дату проведення та склад учасників, аби, врешті-решт, на неї таки не приїхала частина завявлених спікерів. Вона не мала жодного урбаніста, економіста чи представника муніципалітетів міст, досвід яких міг би бути корисним Києву.

Участь у ній не взяли навіть представники міської влади Києва – офіційного партнера Тижня мистецтва, – тобто вони її традиційно відкрили, після чого традиційно ж залишили. Окрім Людмили Березницької, депутатки від "Самопомочі", галеристки і мами куратора Тижня мистецтва Євгена Березницького, яка модерувала частину обговорень.

Бо я так бачу... Українські митці показали власні творіння

Бо я так бачу... Українські митці показали власні творіння

Натомість конференція чомусь будувалась на досвідах, переважно, кураторів інституційних, таких як Маґдалена Коморницька із варшавської галереї "Захента" чи Ліка Мамацашвілі із Державної галереї сучасного мистецтва Грузинського національного музею, дивної інституції, інформації про яку годі знайти.

Або кураторів із надзвичайно далеких контекстів – як-то Чарлза Меревезера, колишнього куратора Сиднейської бієнале (аж 2006 року) і співробітника Центру сучасних мистецтв Сингапура, який колись давно робив дослідження про мистецтво Середньої Азії та Кавказу, а тепер має щось до діла з найповніше представленим партнером Тижня мистецтва – Грузією.

Урешті-решт, на міжнародній конференції, кожна сесія якої охоплювала аудиторію меншу, ніж звичайна лекція у будь-якій київській галереї, про культурну стратегію, тим більше нову, якось і не йшлося. Якщо до культурної стратегії не віднести слова грузинських колег про те, як добре в Грузії підтримують сучасне мистецтво, при чому – від самісінького початку 1990-х.

Для повноти картини, певно, треба ще згадати, власне, виставку, куровану Меревезером, – "Формуючи ідентичність" у двох боксах головної анфілади "Мистецького Арсеналу", яка плавно і майже непомітно переходила у проект, присвячений Малевичу.

Бо я так бачу... Українські митці показали власні творіння

Бо я так бачу... Українські митці показали власні творіння

Після нещодавньої дуже сильної міжнародної виставки "Ідентичність. За завісою неозначеності" у Національному художньому музеї ця спроба поговорити про так складне питання, як ідентичність у країні, що проходить через серйозні трансформації, виглядала достатньо дивно. Це невеликий набір переважно достатньо абстрактних робіт, які трохи торкаються пам’яті та радянського минулого, трохи – розмивання ідентичності у добу соціальних мереж, і трохи – загального відчуття невизначеності. Питання формування ідентичності залишилось трохи за дужками.

"Формат Тижня мистецтва не новий. Він існує в багатьох країнах світу. Але на пострадянському просторі подібні заходи ще не проходили. Ми вирішили стати піонерами", – сказав у одному зі своїх інтерв’ю куратор Євген Березницький. І мав рацію, принаймні, щодо формату.

Складно сперечатись із тим, що Україні потрібні формати – нові й ненові, всіляки та різні, що Україні потрібно розвивати ринок і якомога активніше залучати глядача до мистецьких процесів і дискусій.

Бо я так бачу... Українські митці показали власні творіння

Бо я так бачу... Українські митці показали власні творіння

Однак, у випадку Тижня мистецтва, як і в багатьох подібних ситуаціях, прагнення заявити себе піонерами, першопроходцями й унікальними носіями європейського досвіду на наші східні терени, грає з культурними діячами злий жарт. Піар заступає контент, незнання і неповага до своєї аудиторії дозволяє припускати, що їй можна втюхати все що завгодно під обгорткою "унікального", "топ-події" та "світових зірок".

Бо я так бачу... Українські митці показали власні творіння

Однак, врешті-решт, аудиторія "голосує" ногами і гаманцем, демоструючи, що останні 10 років не ідеального, але доволі насиченого мистецього життя – з міжнародними виставками і справжніми зірками, з бієнале та ярмарками, з аукціонами та соціальними культурними подіями, з десятками й десятками виставок, дискусій та освітніх проектів – повільно роблять свою справу.

І якщо припустити, що Києву дійсно потрібний свій Art Basel чи Vienna Contemporary, – у чому я зовсім не переконана, адже цей формат передбачає значно вищу насиченість саме мистецького ринку, – варто спробувати зробити його не на колінці й не на піарі, а на тривалій і професійній міжнародній співпраці. А там, може, і покупці підтягнуться.

Укроп UA

0 коментарів до публікації


Ваше ім'я: *
Ваш Email: *

Підписатись на коментарі

Код: Включіть цю картинку для відображення коду безпеки
оновіть, якщо не бачите код
Введіть код: