» » Шість проблем української історії

Шість проблем української історії

Наприкінці січня цього року група українських істориків на запрошення Фінського національного комітету Міжнародної асоціації «Історики без кордонів» на круглому столі в Гельсінкі виклала своє бачення окремих концептуальних проблем ХХ століття в російській історіографії щодо відносин між нашими народами.


Шість проблем української історіїЯк тільки ми повідомили про це широкій громадськості через відео конференцію в Укрінформі, доктор історичних наук Георгій Касьянов одразу здійняв лемент у соцмережах: мовляв, «цей треш їде «до Еуропи» і там репрезентує «українських істориків»... Парадоксально, але те, що артикулюють ці хлопці, цілком легітимно можна представити як погляд більшості «українських істориків». І від цього реально стає страшно».

З цього переляку Г.Касьянов одразу ж написав протест до Гельсінкі, мовляв, ніхто не уповноважував чотирьох докторів наук, професорів – його колегу з Інституту історії України члена-кореспондента НАН України Віктора Даниленка, завідуючого відділом Інституту української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського Ігора Гирича, декана факультету Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова Богдана Андрусишина й автора цих рядків – виступати від його імені.

«Де було зібрання «українських істориків», яке уповноважило»? – обурюється Касьянов, оскільки він «проти того, щоб хтось від імені «українських істориків» проштовхував своє як загальне».

Далі – більше: відповідаючи професорові Федору Турченку, який спробував остудити запал Г.Касьянова, останній продовжував: «Нехай виступають від свого імені. Я український історик. І я не згодний мінімум з половиною того, що вони там верзуть. То нехай не розписуються за українських істориків. Якщо комусь до вподоби демонструвати, м΄яко кажучи, непрофесіоналізм під соусом патріотизму – це їхня особиста справа і їхнє право, але, будь ласка, без мене».

Не знаю, як у моїх колег, але в мене особисто виникло цілком закономірне запитання до Г.Касьянова: а звідки він узяв, що я готовий виступати від його імені як українського історика не тільки у Фінляндії, а й у будь-якій іншій країні світу? Забагато честі для того Г.Касьянова, який ще у вересні 1987 року переконував усіх у тому, що «современная эпоха, содержанием которой является переход от капитализма к социализму и коммунизму, ставит перед общественными науками задачу всестороннего анализа опыта нашей страны в построении социалистического общества», однак через кілька років, коли з’явилася можливість показати реалії «создания нового общества в СССР», він чомусь почав реферувати з англійської чужі теорії про націю і націоналізм.

Але ближче до справи: що ж там, у Гельсінкі, ми, група українських істориків, які без відома Г.Касьянова туди поїхали, такого «наверзли», що він «не згодний мінімум з половиною того», а відтак затіяв цей рейвах?

Справа в тому, що ми поставили на розгляд російських колег шість проблем української історії ХХ століття, які мають різне тлумачення в їхній і нашій історіографії. Зокрема, йшлося про окремішність українського народу, відродження українством власної державності в 1917–1921 роках, Голодомор 1932–1933 років як геноцид українства, національно-визвольний рух нашого народу в роки Другої світової війни, легітимність передачі УРСР Кримської області й Севастополя в 1954 році й автохтонність українців у Донбасі.

Свої аргументи ми навели винятково російськими документами чи матеріалами, після чого наші опоненти, уважно вислухавши й поставивши ряд запитань, не стали дискутувати. Натомість вони детально розповіли в загальному про напрацювання російської історіографії й запропонували нам долучитися до спільних проектів, у тому числі й за іноземні гранти.

Члени нашої делегації в присутності поважних фінських істориків обговорили ці пропозиції, але висловилися за те, що зможуть продовжувати наукові контакти щодо подібних проектів після закінчення агресії Росії проти України. Тут треба зазначити, що російські історики сприйняли це з розумінням, ніяких протестів, як це вже примарилося в уяві Г.Касьянова на кшталт демонстрацій, актів самоспалення, голодування, зрозуміло, не було й близько. Й розійшлися ми з ними мирно.

Оце й усе. Ми зрозуміли російських істориків, вони – нас. Однак, як нам тепер розуміти своїх, яких не взяли до Гельсінкі?

Що з тих шести перелічених проблем для Г.Касьянова є «верзінням»? І з якою конкретно половиною нашої позиції він не погоджується? Якщо він заперечує окремішність розвитку українського народу й виводить його минуле зі «спільної колиски»; не визнає державотворчих процесів у 1917–1921 роках; заперечує Голодомор 1932–1933 років як геноцид українства, коли ухвалено Закон України і є рішення суду; не рахується з національно-визвольним рухом нашого народу в роки Другої світової війни; погоджується з нібито нелегітимністю передачі УРСР Кримської області й Севастополя в 1954 році, а також не знає того, що українці в Донбасі були автохтонами, тоді він для мене взагалі не історик, тим паче український, а рефератор чужих концепцій у тій гібридній війні, яку веде проти нас Росія.

І вже мені стає страшно, що в цей трагічний для України час у нас, виявляється, є не тільки ті, хто торгує з агресором, а й ті, хто готовий закривати очі на те, що проливається кров наших хлопців, аби не зашкодити своїм давнім контактам з росіянами, зокрема, з стипендіаткою Путіна Тетяною Таїровою - Яковлевою.

З тих істориків, які бурхливо обговорювали з Г.Касьяновим поїздку нашої групи до Гельсінкі, я багатьох і не знаю. Скажімо, Олега Журбу, який радить фінським науковцям: якщо вони, мовляв, «настільки всеїдні та неадекватні, то хай подавляться Сергійчуком та іже з ним». Чи Антіна Борковського, що патетично вигукує: «І якого милого ту компашку взагалі запросили кудись».

Оце вам рівень академічної дискусії, яку організовує Г.Касьянов, що самозакохано уявив себе вершителем усіх справ української історичної науки – аж до визначення в кожного дослідника «колебания вместе с линией партии».

Щоправда, забув, заколисаний власним нарцисизмом, розпочати цей аналіз із себе. Зокрема, він мав би хоч сьогодні пояснити, яку ж роль насправді виконували в українському селі посланці інженерно-технічних секцій радянських профспілок під час розкуркулення й Голодомору в 1932 – 1933 роках, оскільки те, про що він переконував наукову громадськість у 1987 році, не збігається з реальними фактами.

Я ж готовий відповісти на його вимогу про своє на той час «колебания вместе с линией партии». Без узгодження з Г.Касьяновим я тоді друкував такі матеріали: Козацький гетьман Іван Сулима // Український іс­то­­ричний журнал. - 1987. - № 5. - С.122 – 133; Родина Богдана Хмельницького // Наука і сус­піль­ство. - 1987. - № 10. - С. 81-83; “Я, Богдан” з точки зору історика (рецензія на ро­ман П.Загребельного “Я, Богдан”) // Дніпро. - № 10. - С.110 -119 – це з проблематики моєї кандидатської дисертації, що стосувалася збройних сил Хмельниччини.

Водночас тоді з’явилися й інші публікації: Щит для Вітчизни // Вітчизна. - 1987. - № 10. - С.127 – 137 - про внесок тричі героя соціалістичної праці полтавця Миколи Ду­хова в створення радянської атомної техніки; Петр Скорик, учитель чукчей // Радуга. - 1987. - № 11. - С.124 – 135 - про роль українця Петра Скорика в створенні чу­котської писемності; Т-34: три ступеньки к пьедесталу // Незави­симость. - 1987. - 30, 31 жовтня, 1, 3 листопада - з історії створення харківського танка Т-34.

А коли в результаті перебудовних процесів в СРСР появилася можливість вперше надрукувати поему Володимира Сосюри «Мазепа», то головний редактор газети «Культура і життя» Валерій Кравченко звернувся саме до мене (без поради Г.Касьянова, зрозуміло), аби написати до цієї публікації науковий коментар історика. Відтак уже в 1988 році, коли Г. Касьянов ще описував міфи про досягнення інженерно-технічних секцій радянських профспілок, мною уже був оприлюднений зовсім інший від тодішньої офіційної історіографії погляд на постать цього видатного сина України: З тавром зрадника // Культура і життя. - 1988. - 4 груд­ня. До речі, розширена розповідь про Мазепу з’явилася згодом на шпальтах «Молоді України», про неї схвально відгукнувся в своєму щоденнику Олесь Гончар. Не думаю, що він погоджував з кимось свій запис, тим паче з Г.Касьяновим.

Однак найбільше в ті роки мені довелося долучитися до вивчення минулого української національної символіки, оскільки такі фахові історики, як Г.Касьянов, А.Борковський і О.Журба цим не зайнялися. Тож довелося мені працювати за «фахових». І з усіх оцінок мого доробку в цій проблемі для мене була найважливішою така дописка невідомого автора на моєму дослідженні на спеціальному стенді львівського майдану восени 1989 року: «Кожен свідомий українець має ознайомитися з цією статтею»: Традиції національної символіки // Радянська ос­ві­та. - 1989. - 17 листопада.

Статей Г.Касьянова про роль інженерно-технічних секцій радянських профспілок у розгорнутому будівництві соціалізму в 1920 – 1930 роках на тому стенді я не побачив. Як і напрацювань О.Журби.

Щодо останнього, то всі, хто його знає, можуть краще зрозуміти, з чим пов’язується кинутий ним заклик до спільноти в соціальних мережах: «Я – не Сергійчук!».

З точки зору здорового глузду не буде він ним ніколи, його ж інша мати народила, хай залишається самим собою. І людиною.

Укроп UA

0 коментарів до публікації


Ваше ім'я: *
Ваш Email: *

Підписатись на коментарі

Код: Включіть цю картинку для відображення коду безпеки
оновіть, якщо не бачите код
Введіть код: