Уроки українського дисидентства » Укроп UA - Гостро про головне
 » » Уроки українського дисидентства


Уроки українського дисидентства

У листопаді 2016 року учасники дисидентського руху радянських часів зібрались у Львові, щоб відзначити сорокаріччя створення Української Гельсінської групи. Учасником групи, а також співзасновником Української Гельсінської спілки 1988 року, був і львів’янин Богдан Горинь.


Уроки українського дисидентстваБратів Богдана, Михайла й Миколу Гориня підготувала до спротиву радянській владі сімейна історія та батькові настанови. Зараз вісімдесятирічний Горинь називає проголошення незалежності України найбільшим досягненням дисидентів, проте попереджає, що збереження здобутків залежить від нинішніх реформ.

Як ми прийшли до боротьби з режимом

За часів польської окупації мій батько боровся за українську школу на Галичині. Він тричі сидів у в’язниці, був засуджений до смертної кари, якої уникнув лише через напад Гітлера на Польщу.

Батько казав нам, що головне – це вибороти незалежність України. Він заохочував нас до боротьби й закликав не боятись тюрми. Це було для нас першим поштовхом до боротьби.

Другим стало те, що, коли 1939 року прийшли радянські "визволителі", однією з перших репресували мамину родину. Її батька, матір, двох сестер і брата виселили до Казахстану. Дід захворів дорогою, і його викинули з вагона. Бабуся й дядько померли в Казахстані. Лише тіткам удалося вернутись із заслання.

Третій поштовх стався у 1944 році, коли по завершенні війні на нашому подвір’ї в селі Кнісело отаборились військові. Вони почали варити у величезному казані кашу, підкидаючи до багаття книжки з бібліотеки "Просвіти", керівником якої був мій батько. Ми зрозуміли, що йде біда.

За кілка днів нам наказали негайно зібрати свої речі та завантажити їх на віз – нас будуть переселяти. Батько тоді вже приєднався до Української повстанської армії. Ми поїхали, але дорогою нам удалося втекти. Я описав цю історію в книжці "Не тільки про себе".
Родина Горинів, 1950 рік

Ми були заряджені на боротьбу з радянською владою. Вступивши до університету, ми з братом Михайлом почали обмінюватися з іншими студентами нелегальною літературою. Мене вперше викликали до КДБ й попередили, щоб я не сподівався залишитись працювати у Львові.

А потім вислали до Кіровоградської області. Та я все ж повернувся до Львова й почав працювати спочатку в Будинку народної творчості, а потім у Національному музеї. Там я й познайомився з шістдесятниками: Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським.

Зерна шістдесятництва

Хрущовська відлига скінчилась, почалися приморозки. Національно-культурний рух почав переростати в суспільно-політичний. Два травматичні випадки прискорили цей процес. Перший був 9 березня 1964 року в Київському університеті імені Шевченка, коли за наказом ректора розбили вітраж із зображенням Тараса Григоровича.

Другий – 24 травня, коли спалили відділ україніки Державної публічної бібліотеки в Києві. Ці провокації стривожили й обурили не лише українську, а й світову громадськість. Очевидно, що цього не можна було стерпіти.

Кілька дисидентів за ініціативою Євгена Сверстюка підготували викривальний документ щодо процесу Погружальського – палія бібліотеки. У документі йшлося про те, що це не перший випадок вандалізму, коли комуністична влада нищить культуру, історичну пам’ять.

Цей документ пішов у люди й потрапив закордон. Після цього пройшла перша хвиля арештів. За ґрати потрапили ми з братом Михайлом, а також Михайло Осадчий. Друга хвиля була 1972 року й мала завдати шістдесятництву нищівного удару.

Тоді заарештували Івана Світличного, Ірину Калинець, Євгена Сверстюка, Івана Геля. Здавалося, що чекісти повністю розправились із рухом опору.

Але ні – шістдесятництво посіяло свої зерна. Наприклад, у душі члена Компартії Миколи Руденка, секретаря видавництва "Радянськи письменник", редактора журналу "Дніпро" й парторга Спілки письменника Украхни.

Нагороджений фронтовик, поранений на фронті, він вважався зразковим письменником соцреалізму. Але те, як знущались із Івана Дзюби у Спілці письменника за його книжку "Інтернаціоналізм чи русифікація?", як арештовували людей, збурило в ньому протест.
Богдан Горинь у молоді роки

І він почав писати про шкідливість комуністичної ідеології, її небезпеку для майбутнього. Його виключили з лав КПРС 1974 року, а за рік заарештували за поширення антирадянських наклепницьких матеріалів. Руденка амністували, але він уже не зійшов зі шляху правозахисної діяльності.

Після того, коли 1975 року СРСР підписав Гельсінську угоду, Руденко міг долучитись до Московської Гельсінської групи. Але зробив інший вибір – оголосив про створення Української.

Тож зв’язок поколінь, плинність традиції, боротьба за свободу й незалежність в Україні не припинялась. Після війни спротив не міг бути збройним, бо національно-визвольна боротьба зазнала поразки й була розгромлена на початку 50-х.

Чекісти вистежували тих, хто мав зброю і мав намір боротись із радянською владою, знешкодили кілька підпільних груп. Навіть Українська робітничо-селянська спілка Левка Лук’яненка, не встигнувши ухвалити програму, була викрита; Лук’яненку спершу присудили смертну кару, яку замінили на 15 років ув’язнення.

Відродження дисидентського руху

Отже, підпільна діяльність себе не виправдала. Єдиним виходом було ведення відкритої, легальної діяльності, що не суперечила радянському законодавству та спиралась на визнане Кремлем міжнародне право, зокрема на ухвалену 1948 року Декларацію прав людини.

Саме так діяла УГГ. Її учасники вдавались до ненасильницького спротиву, видавали декларації, маніфести, меморандуми, боролися словом. І цього найбільше боялись чекісти.

Московській групі дали проіснувати лише півроку. Чекісти думали, що це було локальне явище, але після утворення УГГ зрозуміли, що цей процес може поширитися всім Союзом. Голова КДБ Андропов доповів на ЦК КПРС про появу груп, які піддають сумніву щире бажання радянської влади виконувати Гельсінські угоди. КДБ мав намір скомпрометувати ці групи.

Нас старалися судити не за політичну діяльність, а за кримінальні злочини. Підкидали наркотики, Миколі Горбалю й В’ячеславу Чорноволу "шили" зґвалтування. Група трималася десять років. Коли всіх її учасників в Україні посадили, вони працювали в таборах.

Водночас УГГ мала велику підтримку у світі. 17 листопада 1976 року у Вашингтоні за ініціативою Осипа Зінкевича створили Комітет гарантій Гельсінських угод в Україні. Американський президент Рональд Рейган 1982 року оголосив 9 листопада Днем Української Гельсінської групи.
Богдан Горинь, 9 червня 1996 року

Згодом члени УГГ, що звільнилися з таборів, започаткували Українську Гельсінську спілку –політичну структуру антирадянського, антикомуністичного спрямування.

Ми з братом Михайлом входили до складу її співзасновників у Львові разом із В’ячеславом Чорноволом. Він відновив випуск "Українського вісника" - журналу УГГ, який став друкованим органом УГС.

Тоді, в кінці 80-х, ми вже відчували: наближається період, коли радянська імперія не зможе витримати тиску західної демократія.

Це передчуття окрилювало нас настільки, що ми не мали жодного страху в боротьбі. Активісти УГС стали депутатами тогочасної Верховної Ради УРСР і почали роботу над тим, щоб Україна позбулася московського ярма і стала незалежною державою.

Досягнення дисидентів

Здатність до самопожертви вкорінена в менталітеті української нації. Жертвували собою козаки, українські січові стрільці, безстрашні воїни УПА. В Українській Гельсінській спілці люди теж жертвували собою. Та нам удалося вижити в тих страшних умовах і зрозуміти, що з радянською системою не можна миритися. Її потрібно було ламати й будувати нову Україну на нових засадах.

Найбільшим нашим досягненням було проголошення незалежності. Це подія, на яку чекали сотні років. Інше питання, що за умови комуністичної більшості у Верховній Раді ми не могли мати свій Кабінет Міністрів, призначати своїх суддів. У боротьбі Чорновола з Кравчуком колишній комуніст вийшов переможцем, та все ж був змушений рахуватись із процесами, які відбувались в Україні.

Хитрість і маневреність Кравчука допомогла йому переконати Єльцина, що створення СНД буде вигідним і для Росії. Важко сказати, чи хтось інший міг виконати місію у Біловезькій пущі так, як це зробив Кравчук.

Це небувалий приклад того, як мирно розпалась імперія. Хоча знадобилось двадцять п’ять років для того, щоб Україна спромоглася на декомунізацію, створила власні повноцінні збройні сили.

Я вважаю, що нині в нас є небагато здобутків у культурному, духовному, економічному розвитку. Навпаки, є велике падіння духовності, переважання матеріальних інтересів над духовними. Електронні декларації політиків – це щось жахливе для людей, які, не маючи нічого за душею, віддають усю енергію Україні та бачать, як їхніми здобутками користаються з метою наживи.

Україна мусить якимось чином очистити політикум. Очевидно, якби ми змогли зробити це та зупинити Росію в її зазіханнях на нові території й відстояти свою територіальну цілісність, наше життя покращилося б і матеріально, і, можливо, духовно.

Етапи боротьби за незалежність

Україна проголосила незалежність 24 серпня 1991 року. Цю незалежність, підтверджену референдумом 1 грудня, прийняв увесь світ – Україна стала суб’єктом міжнародного права.

Події кінця 2013 – початку 2014 років стали продовженням реформування держави, очищення її від залишків старих, ще комуністичних часів, намагання наблизитись до створення держави європейського типу.

Не випадково протести на Майдані були викликані тим, що влада відмовилась від європейського вибору і намагалася штовхнути Україну в тісні обійми Росії. Це був злам, коли Україна звільнилась від впливу Москви й узяла курс на Європу. Великий історичний момент.
Богдан Горинь: "Євромайдан - великий історичний момент"

Протистояння на Майдані стало несподіванкою, бо доти ми мали випробувані форми ненасильницького спротиву. Але страшна загроза, що нависла над Україною, збудила людей до повстання. Іншого варіанту позбутись тієї влади не було – лише силовий спротив.

Третій Майдан можливий лише як наслідок підривної діяльності проти української держави, а не як природний вибух і спалах героїзму. Зараз люди чекають на реформи, й увесь світ придивляється до України.

Залежно від того, як просуватимуться реформи, Україна чи наближатиметься до Європи, чи далі тупцюватиме на одному місці. Перші кроки вже зроблені, але залишається найстрашніша хвороба, що пустила метастази: корупція.

Склад українського політикуму дає підстави для великої тривоги – його мало цікавить доля країни й побудова кращого життя для неї. Політики переймаються лише особистими інтересами й ідуть до політики для того, щоб збагатитися.

Зараз прокуратура й суди повинні докласти зусиль доля того, щоб виявити всі махінації та очистити політикум від корупційної біди. Якщо ж реформи будуть затягуватись, невдоволення буде посилюватись і невідомо, що станеться після чергової зміни влади.

Може стати гірше, коли до влади прийдуть так звані опозиційні сили – залишки попереднього уряду Януковича, його прихильники й послідовники, зорієнтовані на Росію. Все залежатиме від волі й наполегливості президента і прем’єра: вони мають розуміти складність ситуації та старатись уникнути катастрофи, даючи хід реальним реформам.

Укроп UA

0 коментарів до публікації


Ваше ім'я: *
Ваш Email: *

Підписатись на коментарі

Код: Включіть цю картинку для відображення коду безпеки
оновіть, якщо не бачите код
Введіть код: