» » Суперечлива сторінка історії Волині

Суперечлива сторінка історії Волині

Одна з найсуперечливіших сторінок української історії повертається на порядок денний. Верхня палата парламенту Польщі – Сенат – ухвалила постанову щодо Волинської трагедії, якою закликала нижню палату – Сейм – встановити 11 липня Національним днем пам'яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти громадян Другої Республіки Польща. Фактично, це заклик визнати злочини УПА на Волині 1943 року геноцидом. В Україні з цим категорично не згодні, звинувачуючи польських консервативних політиків у ревізії історії. Але що сталося насправді? Однозначної відповіді на це питання нема досі.


Суперечлива сторінка історії ВолиніДо сьогодні в оцінках кривавих подій 1943-1945 років можемо часто зустріти діаметрально протилежні судження між поляками та українцями. Для багатьох українців це була просто польсько-українська війна, підчас якої обидві сторони скоїли численні злочини. Для поляків це геноцид. В Україні це називають Волинською трагедією, натомість у Польщі – Волинською різнею.

Ми спробували відтворити протилежні точки зору на цю трагедію (не націоналістичні). З польської сторони взяли роботи історика Гжегожа Мотики, а з української – історика Володимира В’ятровича.

Трохи про Мотику. Історик Оля Гнатюк пише про нього так: "Частина польських правих вважає Ґжеґожа Мотику українським націоналістом, їхні прямі опоненти, українські праві, трактують його як польського шовініста". Чому? Він вказує, що поляки також активно вбивали українців, але називає дії УПА геноцидом. З такими поглядами неважко нажити ворогів як в Польщі, так і в Україні. Але більшість все ж погоджується, його праці – чи не найсерйозніші дослідження подій того часу.

Мотика: Головне, що розділяло українців та поляків підчас Другої світової війни, - суперечка через землю, через кордони. І одні, і другі хотіли, щоб Галичина та Волинь увійшли до складу їхньої майбутньої держави. Пошукам компромісу не сприяла пам'ять про невдалу національну політику влади ІІ Речі Посполитої. Українська меншина була загалом незадоволена своїм політично-культурним становищем у польській державі, що створило відповідний ґрунт для проголошення радикальних гасел.

До того ж, у всій тогочасній Європі популярними були крайні націоналістичні погляди. Власне, ідеологію інтегрального націоналізму сповідували ОУН-івці, які хотіли не лише створити незалежну, а й етнічно однорідну Україну. Звісно, це не значить, що в момент виникнення Організації українських націоналістів 1929 року її члени вирішили винищити всіх поляків. Ще 1941 року уряд Ярослава Стецька хотів частково винищити інтелігенцію у східній Галичині, а решту польського населення вигнати за межі регіону або примусово українізувати. При цьому приклад брали з політики нацистів, яка проводилася на польській території, приєднаній до Райху. На мою думку, саме геноцид євреїв навів членів ОУН на думку, що можна зробити етнічну чистку і просто знищити „небажану” групу населення. Такій спокусі 1943 року піддалося волинське керівництво бандерівської гілки ОУН.

Незалежно від деструктивного прикладу політики нацистів, на тогочасну ситуацію вплинула також радянська влада. Я маю на увазі не лише масові репресії 1939-1941 років, а й комуністичну пропаганду та її заклики до боротьби з начебто „панами” і „куркулями”, а фактично з усією польською громадськістю. Адже у радянських газетах часто ставили знак рівності між землевласниками, шляхтичами та поляками.

Редакція: Мотика вказує, що хоча протягом 1942 року велися переговори між польським та українським підпіллям, то внаслідок непримиренної позиції обох сторін вони не увінчалися бодай тактичним порозумінням. І для однієї, і для другої сторони принциповим було визнання прав на цю ж саму територію. ОУН очікувала "визнання права української нації на панування на Західно-Українських Землях" і передбачувала "поборювати шовіністичні настрої поляків", себто їхнє прагнення до відновлення держави у довоєнних межах. Керівники польського підпілля, а також уряду не допускали будь-яких поступок у справі кордонів, у кращому випадку пропонуючи українцям певну автономію. І заява польського еміґраційного уряду від 31 березня 1943 року, і документи ОУН 1942-1943 рр. не залишають сумнівів - жодна зі сторін, попри вкрай несприятливі для обох народів умови, не здатна була на порозуміння. Таку позицію історики виправдовують "суспільними настроями" поляків чи українців.

Одним із найбільш спірних історичних питань цього періоду є етнічні чистки українського населення з боку поляків у Закерзонні (на Холмщині та Люблінщині). Суперечливість полягає у різному трактуванні часу цих подій — чи передували вони акціям на Волині, чи відбулися вже після їх початку. Українські дослідники впевнені, що причини конфлікту не слід зводити лише до 1943 року.

В’ятрович: Польська концепція зумисне розглядає Волинь і 1943 рік окремо від решти подій. Але фокус виключно на одному регіоні і одному році неправильний з методичної точки зору. Щоб зрозуміти причини, перебіг і наслідки українсько-польського конфлікту, треба говорити про значно ширші рамки. Безпосередньо це збройне протистояння почалося вже влітку 1942 року на Холмщині, продовжилося у 1943-му на Волині, і тривало там до початку 1944 р. В 1944 році найбільшою ареною конфлікту стала Галичина, де було розвинуте і польське, і українське підпілля. В 1945-1947 роках війна виходить поза рамки Другої світової і триває на території теперішньої Польщі, на землях, які українці називали Закерзонням.

Мотика: Сьогодні немає доказів того, що українські села були атаковані на Люблінщині до лютого 1943 року, доки УПА не розпочала акцій на Волині. Вже у травні 1943 року напади на українців, спрямовані до цього на окремих представників цієї громади, почали стосуватися цілих сіл. Тоді у кількох випадках йдеться про вбивства груп людей, що налічували кількадесят осіб. Однак усі ці акції були безпосередньо викликані виселенням поляків, яке у цьому регіоні здійснювали німці. Антиукраїнські дії польського підпілля біля Замостя швидше за все стихли б після занепаду німецької акції виселення, якби не те, що у другій половині 1943 року на ці землі почали напливати тисячі втікачів із Волині. Через це польське підпілля вирішило зробити наступи на українців інтенсивнішими, частково у відповідь, а частково з побоювань, щоб волинські чистки не повторилися по той бік Бугу. Це набрало особливо трагічного характеру на початку 1944 року, коли було спалено кількадесят українських сіл і вбито сотні цивільних українців. Повторю: це сталося після антипольської акції УПА на Волині, а не перед нею. Це засвідчують і польські, й українські документи. Інша справа, що теорія, яку умовно називають „Волинь - помста за Люблінщину”, була вже тоді поширена серед українського населення Галичини. Однак тут маємо справу з масовою ілюзією, що була викликана певною мірою тогочасним обігом інформації. У це вписалася бандерівська пропаганда, яка почала таким способом виправдовувати дії УПА.

Редакція: Українські історики вказують, що на початку 1943 року всередині ОУН(б) виник поділ на волинян і галичан, чиї погляди на подальшу діяльність були різними. Початок активних дій відбувся без узгодження з Проводом. Найімовірніше, рішення Дмитра Клячківського (він же "Охрім" або "Клим Савур") про початок широкомасштабної партизанської боротьби і ведення антипольської акції було пов'язане з дезертирством кількох тисяч українських поліціантів, що приєдналася до українських партизанів, тим самим збільшивши їх сили. Точно невідомо, що до цього спричинило, проте у деяких істориків є підстави вважати, що це сталося через втручання у ситуацію радянських партизанів. Зокрема, у звіті командира радянської партизанської бригади спеціального призначення полковника Антона Бринського, який був підпорядкований військовій розвідці Червоної армії, той написав, що йому вдалося встановити контакти з українськими партизанами й він вирішив штовхнути їх на боротьбу з німцями: "Шляхом провокації мені вдалося довести у чотирьох районах до того, що німці почали арештовувати поліціантів і їх розстрілювати. Тоді поліціанти втекли в ліс […] Це призвело на Волині до вибуху повстання проти німців.". Бринський також визнавав, що радянські партизани розраховували, що дезертири з поліції прийдуть до них, однак ті пішли до УПА. Крім того, на користь цієї версії свідчить польський рапорт, опублікований Instytut Polski i Muzeum im. gen. Sikorskiego (IPMS):

... слід припускати, що в рядах української поліції діє радянська провокація. Передусім сам вибух повстання не був синхронний із жодними воєнними подіями на сході чи на заході Європи, тому діяльність збунтованої української поліції на Волині мала характер хаотичної й бандитської акції, яка могла спричинитися до анархізації життя на позафронтовій території і принести насамперед користь більшовикам. Бандерівці, як і мельниківці, відповідно з програмою ОУН прямували зорганізувати ідейно віддані їм збройні сили [...], але весна 1943 p. не давала ніяких підстав припускати, що саме тоді, враховуючи українські інтереси, настав час для збройного виступу. Здається, що радянська провокація використала фермент в рядах ОУН, ненависть членів цієї організації до поляків і ворожий стосунок бандерівських чинників до німецьких чинників на Волині та у Східній Малопольщі, прискорюючи, з огляду на політичні та військові радянські інтереси, початок заворушень

Мотика: Натомість немає доказів того, щоб німці або совіти безпосередньо спровокували етнічні зачистки поляків. Несправедливим є, наприклад, погляд, згідно з яким, за перші напади на поляків відповідають радянські партизани, що вдавали бандерівців (за цією концепцією, ці напади мали викликати польську відповідь, а вона своєю чергою – реакцію УПА). Одночасно у всіх випадках нападів на польські села, у яких вдалося викрити виконавців, ними виявилися бандерівці. Що важливо, це стосується також Парослі, першого села, вимордуваного в межах антипольської акції на початку лютого 1943 року. І хоча ми ще всього не знаємо, зокрема через відсутність доступу до радянських архівів, та про участь Москви можна було б говорити тільки тоді, коли б керівники ОУН-Б, які прийняли рішення про антипольські етнічні чистки виявилися б радянськими агентами. Але це абсурд.

В’ятрович: Якщо слідкувати за звітами польського підпілля, то, на їхню думку, одним з ініціаторів конфлікту були загони Тараса Бульби-"Боровця". Можливо, тут є певна рація, зважаючи на те, що вони не мали чіткої структури, дисципліни і значною мірою нагадували отаманські загони в центральній і південній Україні 20-х рр. Ймовірно, їхнє долучення до селянської війни надало їй додаткової гостроти. Бандерівська УПА ж до осені 1943 року не контролювала повністю територію Волині. Тут діяли, принаймні до літа, загони того ж Бульби, мельниківці. Отже, в середовищі українського руху ще були серйозні непорозуміння, які виливалися навіть у взаємну збройну боротьбу.

Щоб зрозуміти, чому конфлікт на Волині весною-влітку 1943 року набрав такої динаміки, слід придивитися до його учасників. Розпочалися стихійні антипольські акції, в яких масову участь брало цивільне українське населення, з згодом - польське, до кого вже як захисники долучилися військові підрозділи обох підпільних рухів. Через це така велика кількість цивільних втрат з обох боків.

Якщо підсумувати - на Волині конфлікт розпочався як стихійний з масовою участю цивільного населення, загострився після долучення до нього загонів Бульби-"Боровця", а потім вже й УПА. Очевидно, що рішення про втручання відділів УПА приймав Дмитро Клячківський - "Клим Савур", якого в серпні 1943 року на Проводі ОУН засуджували Микола Лебедь (до речі, часто звинувачуваний поляками в авторстві міфічного наказу №1 про знищення поляків) і Михайло Степаняк. Але після обговорення Провід виправдав дії "Клима Савура", адже коли почалася бійня, відділи УПА не могли стояти осторонь, не захищаючи українське населення.

Мотика: Восени 1942 року центральне керівництво ОУН-Б прийняло рішення, щоб у момент вибуху „національної революції” розпочати вигнання поляків під загрозою смерті із земель, які націоналісти вважали етнічно українськими. На Волині це рішення було замінене на план екстермінації поляків, великою мірою під впливом Дмитра Клячківського, провідника ОУН-Б і УПА у цьому регіоні. Точно відомо, що у травні 1943 року „Клим Савур” віддав відділові УПА у західних повітах волинського воєводства наказ винищити всіх поляків. Як на мене, „Клим Савур” і його оточення, зокрема організатор УПА у районі Сарн на Волині Іван Литвинчук, прийняли таке рішення самостійно. Нема доказів, що у його прийнятті брав участь Роман Шухевич. Натомість достеменно знаємо, що влітку або восени 1943 року Шухевич схвалив акцію Клячківського і визнав доцільним її розширення на інші території. Він також несе особисту відповідальність за антипольські етнічні чистки у Галичині.

А от Степан Бандера у 1941-1944 роках перебував у концтаборі у Заксенхаузені і, з огляду на обставини, не міг відповідати за антипольські зачистки на Волині та Східній Галичині. Це не змінює факту, що їх проводила частина ОУН, яку він створив.

В’ятрович: На Волині поляки спромоглися на організований спротив з серпня 1943 року, створили бази самооборони, боївки. Звіти українського підпілля розповідають, що у вересні-жовтні окремі райони цілковито контролюються поляками і українці втікають в ліси. Волинь палатиме до приходу німецько-радянського фронту на початку 1944 року. Тим часом 1943 рік на Галичині був відносно спокійним: м'якша окупаційна німецька політика, сильніші позиції і бандерівців, і польського підпілля, які були здатні контролювати стихійні заворушення.

Редакція: Командування Армії Крайової Волинського округу, аби протидіяти УПА, почало створювати власні партизанські загони, а також направило офіцерів і рядових бійців кадрового складу АК організовувати в польських поселеннях бази самооборони. Упродовж 1942—1943 р. на території Волині постало кілька десятків таких баз. Почалися каральні акції. За спогадами учасників тих акцій, вони стосувалися поселень, близьких до знищених польських сіл, оскільки на їх населення падала підозра у співучасті. Хоча в наказах польського Проводу підкреслювали, що каральні дії щодо цивільних неприпустимі, проте цих наказів не завжди дотримувалися. Про це свідчить, наприклад, донесення представника уряду у Волинському окрузі Казім'єжа Банаха, який ув одному зі своїх рапортів, надісланих до Варшави, звинувачував деякі партизанські відділи у сліпому застосуванні терору.

Мотика: На підставі наявних наукових даних, можна говорити про смерть близько 100 тис. поляків. Ця цифра, швидше за все, буде меншою, однак я пропоную вживати формулювання „близько 100 тисяч”. Можливо, майбутні наукові дослідження покажуть, що число жертв було на кілька-кільканадцять тисяч більшим. Слово „близько” вказує на те, що дослідження не завершені. У результаті польської відповіді з українського боку загинуло – без втрат, завданих польською допоміжною поліцією – 10-15 тисяч українців. Більшість із них – на території сучасної Польщі.

Редакція: Кількість жертв, яку називають дослідники, сильно варіюється. За польськими підрахунками, під час цієї трагедії з польського боку загинуло щонайменше 35 тисяч осіб (головним чином — польські селяни), з яких 18 тисяч — із встановленими прізвищами, а з українського боку — до кількох тисяч осіб. Деякі польські історики називають у два-три рази більше число загиблих поляків. Кількість загиблих українців на всіх територіях українсько-польського конфлікту, включаючи Волинь, за деякими підрахунками сягає 21-24 тис. осіб. Польські історики, як правило, використовують у своїх працях кількість польських жертв, яка визначена польськими дослідниками Владиславом і Євою Семашками на основі розповідей поляків, які були свідками різанини та самі безпосередньо брали участь у різанині українського населення в різних польських військових формуваннях, в тому числі 27-ї дивізії АК. Однак розповіді українських свідків різанини та українські документи Семашки проігнорували у своєму досліджені.

Мотика: Польсько-український конфлікт 1943-1947 років ділиться на два етапи. Перший, що розпочався вбивством поляків у селі Паросля, тривав до весни 1945 року. У цей час динаміку подій диктують ОУН і УПА. Другий етап починається зі вступу Червоної армії – це період сталінських етнічних чисток. Щоб утвердити нові державні кордони, Сталін наказав провести заміну населення: поляки мали залишити Волинь і східну Галичину, а українці і лемки – землі сучасної Польщі. Акція виселення була проведена в обох напрямках у 1944-1946 роках, при цьому вона мала більш чи менш примусовий характер. Полякам, наприклад, виразно натякали: якщо вони не залишать Львова „добровільно”, то і так виїдуть, але вже на шахти в Донбас. При виселенні українців з осені 1945 року використовувався безпосередній примус. Людей вивозили з Польщі під дулами карабінів солдатів Війська польського.

Після закінчення виселень в Україні 1947 року на південно-східних землях теперішньої Польщі залишилося близько 140-150 тисяч українців і лемків, також діяло упівське підпілля. 29 березня 1947 року, через день після того, як у засідці УПА загинув генерал Кароль Свєрчевський, політбюро Польської робітничої партії ухвалило рішення виселити українську меншину із земель південно-східної Польщі і переселити розпорошено на західних і північних територіях. У результаті цієї чергової операції, названої криптонімом „Вісла”, виселено понад 140 тис. людей. Акцію супроводжували протипартизанські дії, які призвели до знищення українського підпілля.

Як на мене, головною метою операції „Вісла” була не стільки ліквідація підпілля (необхідна, своєю чергою), скільки національна асиміляція української меншини, яка з часом мала зректися своєї етнічної ідентичності. Тому було вирішено виселити всіх українців та лемків без огляду не те, чи підтримували вони УПА, чи ні. Навіть ті люди, які були прихильні до комуністичної влади і активно це показували, були виселені.

Ми повинні принаймні намагатися дістатись до істини, хоча часто вона є не лише трагічною, а й жахливо складною. Набагато легше творити історію "для піднесення духу", де "наші" завжди хороші, а "інші" - погані. Тому до сьогодні в оцінках антипольської акції УПА у 1943-1945 роках можемо часто зустріти діаметрально протилежні судження між поляками та українцями. Для багатьох українців це була просто польсько-українська війна, підчас якої обидві сторони скоїли численні злочини. Будь-які твердження про геноцид польського населення вони сприймають як крайні й необ’єктивні. Натомість у Польщі так зване кресово-національне середовище відкидає будь-яку можливість скоєння злочину поляками, виправдовуючи навіть найжорстокіші польські акції, у тому числі операцію "Вісла".

Укроп UA

0 коментарів до публікації


Ваше ім'я: *
Ваш Email: *

Підписатись на коментарі

Код: Включіть цю картинку для відображення коду безпеки
оновіть, якщо не бачите код
Введіть код: